“Подмена украинской национальной идеи не осталась незамеченной на Западе”, – пишет почётный старший научный сотрудник Университетского колледжа Лондона Владимир Пастухов.
(Україномовну версію публікації “Підміна української національної ідеї не залишилася непоміченою на Заході” читайте нижче).
В качестве адвоката представлял интересы фонда Hermitage Capital Management и из-за уголовного преследования, связанного с работой по этому делу, в 2008 году был вынужден эмигрировать в Лондон. Является автором так называемой «понятийной конституции» России, которая представляет собой писаный свод неписаных правил, определяющих реальную суть жизни в России.
“Где-то осенью 2022 года украинское общество оказалось перед серьезным выбором между двумя стратегиями формирования национальной идентичности в условиях войны, обеспечивающими полноценную культурную эмансипацию от России: «все, кто не украинцы, – против нас» или «все, кто за нас, – украинцы».
Это была серьезная развилка, на которой происходило мощное размежевание двух народов на фоне агрессии одного против другого. Размежевание было неизбежным и оправданным, но оно могло пойти по линии размежевания двух наций, однако в итоге пошло по линии размежевания двух этносов.
Этот выбор оставлял за бортом «украинского национального проекта» две группы людей: русскоязычных украинцев внутри Украины и собственно русских, симпатизировавших Украине в ее борьбе с агрессором за пределами Украины. При этом для первых «вход» в проект оставался открытым при условии ускоренной украинизации, в первую очередь, языковой, и отказа от всяких связей, соприкосновений с «русскостью».
Вторым вход в украинский мир был закрыт полностью и навсегда, так как на них лежало каиново проклятие «имперской» культуры. На первых порах украинизация русскоязычного населения Украины происходила совершенно естественным путем, без всякого понукания и с огромным энтузиазмом. Люди добровольно и совершенно искренне отказывались говорить на языке агрессора, уничтожающего их страну, и искать в этом какие-то дополнительные скрытые мотивы было бы безумием. Но со временем ситуация стала меняться.
Для части украинской интеллигенции и для власти по разным причинам процесс украинизации стал политически самоценным. Для украинской интеллигенции война стала поводом для ускоренного решения той исторической задачи «культурной деколонизации», которая до этого не была решена в течение почти двух столетий и на решение которой в «мягкой форме» потребовалось бы еще как минимум несколько десятилетий.
А вот для команды Зеленского упор на радикальную украинизацию был движением в сторону наименьшего сопротивления в решении реально насущной задачи политической мобилизации общества перед лицом агрессии.
Другие технологии были более сложными и требовали от самой власти большей прозрачности и эффективности.
Приблизительно к концу 2022 года в Украине при активном участии власти сформировалась в окончательном виде новая национальная идея, которая не на словах, а на деле объединила народ и власть: идея ненависти к русским и всему русскому. Отбросив неуместное морализаторство, следует признать, что мобилизация на ненависти – наиболее естественный, логичный и простой выход из любого затруднительного положения в условиях войны, и было бы странным ханжеством предъявлять в этом вопросе к украинцам какие-то завышенные требования – мол, немцам и русским можно, а вам, извините, нельзя.
Но, к сожалению, все имеет свою цену. Проблема пришла откуда не ждали: снижение уровня политической поддержки на Западе. Дело в том, что новая национальная идея пришла не на пустое место, а вытеснила старую идею европеизма – того самого знамени, под которым до войны успешно развивалось и побеждало украинское национально-освободительное движение.
Подмена национальной идеи не осталась незамеченной на Западе. Не в последнюю очередь все чаще звучащие призывы сократить военную и финансовую помощь Украине в Европе и США связаны именно с тем, что украинский национальный проект перестают там воспринимать как европоцентричный, то есть завязанный на европейские ценности, а рассматривают больше как локальный «спор славян между собою», в основании которого лежит взаимная ненависть.
Возникает замкнутый круг: то, что должно было способствовать скорейшей победе, сегодня превращается в препятствие к ее достижению. Возможно, это один из самых серьезных просчетов команды Зеленского. Возвращение к идее европеизма как к базовой национальной идее становится все более актуальной политической задачей. Но она плохо совместима с идеей ненависти ко всему русскому. Это не тот случай, когда можно будет усидеть на двух стульях.
“Підміна української національної ідеї не залишилася непоміченою на Заході” – політолог
“Підміна української національної ідеї не залишилася непоміченою на Заході”, – пише почесний старший науковий співробітник Університетського коледжу Лондона Володимир Пастухов.
Як адвокат представляв інтереси фонду Hermitage Capital Management і через кримінальне переслідування, пов’язане з роботою у цій справі, в 2008 році був змушений емігрувати до Лондона. Є автором так званої «понятійної конституції» Росії, яка є писаним зведенням неписаних правил, що визначають реальну суть життя в Росії.
“Десь восени 2022 року українське суспільство опинилося перед серйозним вибором між двома стратегіями формування національної ідентичності в умовах війни, що забезпечують повноцінну культурну емансипацію від Росії: «усі, хто не українці – проти нас» або «всі, хто за нас, – українці».
Це була серйозна роздоріжжя, на якій відбувалося потужне розмежування двох народів на тлі агресії одного проти іншого. Розмежування було неминучим і виправданим, але могло піти лінією розмежування двох націй, проте у результаті пішло лінією розмежування двох етносів.
Цей вибір залишав за бортом «українського національного проекту» дві групи людей: російськомовних українців усередині України та власне росіян, які симпатизували Україні у боротьбі з агресором за межами України. При цьому для перших «вхід» до проекту залишався відкритим за умови прискореної українізації, насамперед мовної, та відмови від будь-яких зв’язків, зіткнень із «російськістю».
Другим вхід до українського світу був закритий повністю і назавжди, бо на них лежало каїнове прокляття «імперської» культури. Спочатку українізація російськомовного населення України відбувалася цілком природним шляхом, без жодного понукання і з величезним ентузіазмом. Люди добровільно і абсолютно щиро відмовлялися говорити мовою агресора, який нищить їхню країну, і шукати в цьому якихось додаткових прихованих мотивів було б безумством. Але згодом ситуація почала змінюватися.
Для частини української інтелігенції та влади з різних причин процес українізації став політично самоцінним. Для української інтелігенції війна стала приводом для прискореного вирішення того історичного завдання «культурної деколонізації», яке до цього не було вирішено протягом майже двох століть і на вирішення якого у «м’якій формі» знадобилося б ще як мінімум кілька десятиліть.
А от для команди Зеленського наголос на радикальну українізацію був рухом у бік найменшого опору у вирішенні реально насущного завдання політичної мобілізації суспільства перед агресією.
Інші технології були більш складними та вимагали від самої влади більшої прозорості та ефективності.
Приблизно до кінця 2022 року в Україні за активної участі влади сформувалася в остаточному вигляді нова національна ідея, яка не на словах, а насправді об’єднала народ та владу: ідея ненависті до росіян та всього російського. Відкинувши недоречне моралізаторство, слід визнати, що мобілізація на ненависті – найбільш природний, логічний та простий вихід із будь-якого скрутного становища в умовах війни, і було б дивним ханжеством пред’являти в цьому питанні до українців якісь завищені вимоги – мовляв, німцям та російським можна , а вам, вибачте, не можна.
Але, на жаль, все має власну ціну. Проблема прийшла, звідки не чекали: зниження рівня політичної підтримки на Заході. Справа в тому, що нова національна ідея прийшла не на порожнє місце, а витіснила стару ідею європеїзму – того самого прапора, під яким до війни успішно розвивався та перемагав український національно-визвольний рух.
Підміна національної ідеї не залишилася непоміченою на Заході. Не в останню чергу заклики скоротити військову та фінансову допомогу Україні в Європі та США пов’язані саме з тим, що український національний проект перестають там сприймати як європоцентричний, тобто зав’язаний на європейські цінності, а розглядають більше як локальну «суперечку слов’ян між собою». », в основі якого лежить взаємна ненависть.
Виникає замкнене коло: те, що мало сприяти якнайшвидшій перемозі, сьогодні перетворюється на перешкоду до її досягнення. Можливо, це один із найсерйозніших прорахунків команди Зеленського. Повернення до ідеї європеїзму як до базової національної ідеї стає дедалі актуальнішим політичним завданням. Але вона погано сумісна з ідеєю ненависті до всього російського. Це не той випадок, коли можна буде всидіти на двох стільцях