Аналитик Кость Бондаренко опубликовал пост о патриотизме. Каковы его критерии?
Когда речь заходит о патриотизме, возникает правомерный вопрос: а каковы критерии патриотизма? Об этом рассуждает подсанкционный украинский аналитик Кость Бондаренко.
«Представьте Францию, 1914 год. Популярные политики Аристид Бриан и Жорж Клемансо выступают с пламенными речами и с призывами к патриотическим чувствам французов: разгромить и уничтожить Германию, снова подтвердить славу французского оружия. Патриотично? Еще бы! И в противовес им – Жан Жорес, который выступает против военного безумия, призывает остановиться, а в конце концов принимает пулю от убийцы-националиста (которого в 1919 году суд оправдал, посчитав убийство противника войны вкладом в победу). Можно ли считать патриотом Жана Жореса? В 1924 году французы уже считали, что да – он не только настоящий патриот, но и мудрый политик, в сложное время не потерявший голову, и место которого в Пантеоне.
Являлись ли патриотами Германии Герман Геринг, Эрвин Роммель или Вильгельм Кейтель? При всем том, что нацизм – это античеловеческая, людоедская практика, но эти люди (как и большая часть верхушки Рейха и Вермахта) убеждали себя и окружающих, что они служат патриотической идее Великой Германии, Тысячелетнего Рейха. А был ли патриотом Клаус Шенк фон Штауффенберг, покушавшийся на Гитлера 20 июля 1944 года? Несомненно! Он хотел спасти Германию от Гитлера, четко понимая, что служить Гитлеру и служить Германии – не тождественные понятия.
Примеров может быть очень и очень много. Вопросов – тоже. Но почему мы чаще считаем проявлением патриотизма именно некую экзальтированную форму поддержки официальной позиции властей? Почему мы не разделяем понятия «Украина» и «Зеленский»? Почему мы воспринимаем как наркотик официальный информационный суррогат, не включая критическое мышление, не стараясь мыслить рационально и спокойно, а стараясь превратиться в толпу. Один мой коллега-политолог еще год назад требовал прекратить мыслить критически. «Война – не время для критического мышления!», — безапелляционно заявлял он. Нельзя думать! Можно только воспринимать как аксиому официальные сообщения. Это – часть нашего национального Патриотического Акта.
Но ведь рано или поздно придет осознание того, что настоящий патриот – это не только тот, кто требует войны «до последнего украинца», и даже не тот, кто еще верит в «границы 1991 года». И не всегда тот, кто требует усилить мобилизацию, понизив границу призывного возраста, призвав в армию студентов и женщин. И даже не бравый ТЦКашник, устраивающий «бусификацию», чтобы выполнить план призыва. И это не обязательно ветеран, по разнарядке отправляющийся в школу, чтобы зажечь молодежь рассказами о необходимости готовиться к войне и к добровольному подписанию контракта с ВСУ.
Патриотизм – это не вышиванка и не показательный переход с русского языка на украинский. Патриотизм – это не участие в захвате храма УПЦ и не поклонение Бандере. Это не только и не столько донаты на ВСУ и крики «москалів на ножі!».
Настоящим патриотом может быть в первую очередь тот, кто ратует за мир и за прекращение войны.
За то, чтобы сохранить генофонд нации и человеческие жизни, делая акцент на людях, а не на территориях.
Человек, который бросает вызов системе, считая ее аморальной и не только антиукраинской, но и антигуманной.
Человек, который хочет мыслить и анализировать, сопоставлять и делать выводы. Человек, который готов идти против течения – несмотря на последующие репрессии, буллинг и преследования. Даже если его считают «пораженцем» и «предателем национальных интересов».
Но именно он задается вопросом: «А что будет дальше? Кому возрождать Украину? И украинские ли интересы сегодня защищает украинская власть?». Очень опасные вопросы – с точки зрения государства. Очень правильные вопросы – с точки зрения страны.
Да, у нас сегодня нет Штауффенбергов. Другая эпоха, другие представления о добре и зле. Но Жоресы-то могут появиться? Или общество воспринимает только одну разновидность патриотизма, а все, что выходит за его рамки, и дальше считает работой на врага?
***
Аналітик Кость Бондароїнко опублікував пост про патріотизм. Які його критерії?
Коли йдеться про патріотизм, виникає правомірне питання: а які критерії патріотизму? Про це міркує підсанкційний український аналітик Кость Бондаренко.
«Уявіть Францію, 1914 рік. Популярні політики Арістид Бріан і Жорж Клемансо виступають з полум’яними промовами і з закликами до патріотичних почуттів французів: розгромити і знищити Німеччину, знову підтвердити славу французької зброї. Патріотично? Же! а врешті-решт приймає кулю від вбивці-націоналіста (якого в 1919 році суд виправдав, порахувавши вбивство противника війни вкладом у перемогу). Чи можна вважати патріотом Жана Жореса? Пантеон.
Чи були патріотами Німеччини Герман Герінг, Ервін Роммель чи Вільгельм Кейтель? При всьому тому, що нацизм — це антилюдська, людожерська практика, але ці люди (як і більшість верхівки Рейху і Вермахту) переконували себе і оточуючих, що вони служать патріотичній ідеї Великої Німеччини, Тисячолітнього Рейху. А чи був патріотом Клаус Шенк фон Штауффенберг, який вчинив замах на Гітлера 20 липня 1944 року? Безперечно! Він хотів врятувати Німеччину від Гітлера, чітко розуміючи, що служити Гітлеру і Німеччини – не тотожні поняття.
Прикладів може бути дуже багато. Запитань – теж. Але чому ми найчастіше вважаємо проявом патріотизму саме якусь екзальтовану форму підтримки офіційної позиції влади? Чому ми не поділяємо поняття «Україна» та «Зеленський»? Чому ми сприймаємо як наркотик офіційний інформаційний сурогат, не включаючи критичне мислення, не намагаючись мислити раціонально та спокійно, а намагаючись перетворитися на натовп. Один мій колега-політолог ще рік тому вимагав припинити мислити критично. «Війна — не час для критичного мислення!», — безапеляційно заявляв він. Не можна думати! Можна лише сприймати як аксіому офіційні повідомлення. Це частина нашого національного Патріотичного Акту.
Але рано чи пізно прийде усвідомлення того, що справжній патріот – це не лише той, хто вимагає війни «до останнього українця», і навіть не той, хто ще вірить у «кордони 1991 року». І не завжди той, хто вимагає посилити мобілізацію, знизивши межу призовного віку, покликавши до армії студентів та жінок. І навіть не бравий ТЦКашник, який влаштовує «бусифікацію», щоб виконати план призову. І це не обов’язково ветеран, який за рознарядкою вирушає до школи, щоб запалити молодь розповідями про необхідність готуватися до війни та добровільного підписання контракту з ЗСУ.
Патріотизм – це не вишиванка та не показовий перехід з російської мови на українську. Патріотизм – це не участь у захопленні храму УПЦ та не поклоніння Бандері. Це не лише й не стільки донати на ЗСУ та крики «москалів на ножі!».
Справжнім патріотом може бути насамперед той, хто бореться за мир та за припинення війни.
За те, щоб зберегти генофонд нації та людські життя, наголошуючи на людях, а не на територіях.
Людина, яка кидає виклик системі, вважаючи її аморальною і не лише антиукраїнською, а й антигуманною.
Людина, яка хоче мислити та аналізувати, зіставляти та робити висновки. Людина, яка готова йти проти течії – незважаючи на подальші репресії, булінг та переслідування. Навіть якщо його вважають «поразником» та «зрадником національних інтересів».
Але саме він запитує: «А що буде далі? Кому відроджувати Україну? І чи українські інтереси сьогодні захищає українська влада?». Дуже небезпечні питання – з погляду держави. Дуже правильні питання – з погляду країни.
Так, у нас сьогодні немає Штауффенбергів. Інша епоха, інші уявлення про добро і зло. Але ж жорєси можуть з’явитися? Чи суспільство сприймає лише один різновид патріотизму, а все, що виходить за його рамки, і далі вважає роботою на ворога?