У статті розглянуто проблеми розвитку блогерства в інтернет – журналістиці, проаналізовано питання професійної майстерності й аматорства. Ця стаття науковця Олександри Зоріної написана пять років тому, але вона буде корисною для ознайомлення всіх, хто пише і планує писати на своїх сторінках у соціальних мережах і блогах на різноманітних сайтах.
Вже майже півстоліття існує думка про кризу «паперової» журналістики. Йдеться не тільки про наслідки виходу у світ праці М. Макклюена, а й про твори послідовників канадського науковця та заяви власне видавців про те, що електронні видання катастрофічно звузили можливості реалізації газетно-журнальної продукції. Проблему взаємовідносин електронних і друкованих видань розглянемо нижче, проте, у контексті завдання цієї статті зазначимо, що міф про швидку смерть друкованих ЗМІ й присмерки «гут – тенбергової галактики» виявився передчасним. На тлі кризи традиційної журналістики якісно новим явищем постають сучасні тенденції інтернетмедіа. Дивно, що міф цей підтримується відомими видавцями. Так, чи не найвпливовіший з медіамагнатів Руперт Мердок після того, як висунув тезу, ніби всі мас-медіа повинні жити в інтернеті, заявив, що до 2015 р. всі ЗМІ створюватимуться за допомогою роботів.
У теорії розвитку інформаційного суспільства важливим складником є роль пошукових систем: Google, Yahoo!, Яндекс, Рамблер та ін., що значно полегшують систему добору необхідної інформації. «Потреба в цій системі відбору інформації зростає, відбувається розвиток індивідуалізації пошуку інформації». У практиці вже існує новий термін на визначення цього явища: 311 – засоби індивідуальної інформації [3, 17].
Відомий дослідник масової комунікації М. Кастельс наголошує на тому факті, що «користувачі є їх головними творцями, пристосовують їх до власних потреб і системи цінностей, що врешті-решт приводить до трансформації самої технології» [5, 72-73].
Ідея досить складна, йдеться швидше про взаємодію і взаємовплив респондента і власне творця мережевої інформації, який, зрештою, сам і виступає респондентом. Узагалі слід констатувати, що у зв’язку з нагромадженням значної кількості емпіричного матеріалу виникло цілком зрозуміле поняття його хаотичності та еклектики. Звідси – нечіткість, невизначеність, непрозорість наукових сентенцій, що впливають не стільки від нерозуміння автором проблеми, скільки від спроби «зупинити час» для аналізу окремих моментів швидкоплинного процесу.
Цілком припускаємо й певну замилуваність ідеєю чи схильність до перебільшення в трактуванні ідеї «глобального розуму», «світової мережі робототехніки» і т. д.
Прикладом подібного досить однобокого вирішення проблеми може бути взаємодія редакцій і так званих блогерів. За своєю суттю, блог – щоденник, що його можна заповнювати з періодичністю від одного разу на годину до одного разу на рік. При цьому блог – щоденник, відкритий для всього світу, а не призначений для чітко обмеженого ареалу користувачів, як це було, припустимо, з практикою класичних щоденників у минулому й позаминулому столітті. Тобто різниця між відкритістю блога та індивідуальним щоденником колосальна. Коли блог призначений для сприйняття потенційно якомога більшою кількістю респондентів, то щоденник – справа індивідуальних співпереживань, емоцій. Блог апріорі пишеться на публіку і для публіки, отже, він не може не бути розрахованим для задоволення невибагливих, рідше – витончених смаків й уподобань. Звідси – псевдолітературні прийоми, до яких вдаються творці блогів. У політичних блогах спостерігаємо надлишок полемічних емоцій, загострених переживань «за долю когось або чогось» і т. ін. Російська дослідниця блогосфери К. Карякіна пропонує таку класифікацію блогів як частини розгалуженої системи нових медіа:
– блоги професійних журналістів, які ведуться на добровільній чи корпоративній основі в межах інтернет-порталів офіційних мас – медіа;
– журналістські блоги, не закріплені за традиційними редакціями;
– корпоративні блоги, що ведуться представниками офіційних організацій або громадськими діячами й реалізують у першу чергу функцію інтерактивної комунікації між офіційними особами і пересічними громадянами;
– політичні блоги – блоги політиків чи державних діячів, включаючи лідерів держав і співробітників їх апаратів;
– особистісно орієнтовані блоги, що ведуться незалежними аматорами й не мають жодного стосунку до офіційних медіа (не є масовими, їх контент не обмежується редакційними статутами і нормами професійної етики) [4, 12].
Безперечно оригінальною є думка вітчизняної вченої І. Арта – монової, яка вважає, що «передумовою появи і популярності блогів стали технологічні можливості мережі, що зумовили розширення аудиторії і стимулювали потребу в нових видах інтернет-комуніка – ції, більш індивідуальної – для самовираження, утвердження само – ідентичності, коли споживач інформації трансформується у її виробника» [1, 5].
Репортери західноєвропейських і північноамериканських видань неоднозначно ставляться до блогерства й блогерів. Інша річ, коли йдеться про суто теоретичне осмислення важливості цієї взаємодії. Так, науковець С. Оутінг, ввівши поняття «відкрите джерело репортажу», наголошує на важливості співпраці між респондентами та журналістами під час напрацювання фактажу. Нібито журналіст може опублікувати на своєму блозі чернетку репортажу, отримати цінні коментарі та ідеї від користувачів щодо вдосконалення матеріалу, згодом доопрацювати матеріал та опублікувати його в певному мас-медіа.
Зауважимо, базуючись на практичному досвіді роботи, що такий процес можливий лише теоретично. Річ у тому, що будь-який матеріал, підготовлений для інтернет-видання, навіть у вигляді ескізу, розширеного плану, втрачає свою актуальність, а головне – новизну, варто йому з’явитися на будь-якому блозі. Більше того, варто лише проаналізувати численні коментарі на будь-який політичний матеріал, розміщений на політичних інтернет-сайтах, як впадає в око емоційна перенасиченість, неприпустима однозначність, що подекуди переходить у нецензурну лексику і т. д., відгуків читачів цього матеріалу. Тобто йдеться про готовий, схвалений журналістський твір. Що говорити тоді про, умовно кажучи, «етюд», «замальовку», розміщену в блозі задля аналізу на рівні масової свідомості.
Існує кілька джерел, що повідомляють про кількість інтернет – користувачів в Україні; наведемо свідчення одного з них – Інтернет Асоціації України. За станом на 1 липня 2009 р. ІнАУ зафіксувала 12,6 млн інтернет-користувачів віком від 15 років. Ця цифра відповідає іншій статистиці – 15,3 млн користувачів зафіксував Міжнародний союз електрозв’язку. Принагідно зазначимо, що ці цифри підтверджені й даними досліджень Інституту Горшеніна, який проводить аналогічні дослідження щороку.
Розподіл користувачів інтернету по території і за віковими категоріями є дуже нерівним. Так, 36 % користувачів, старших 15 років, зосереджені в селах та невеликих містечках, хоч у цих населених пунктах проживає до половини мешканців України. А 3,2 млн користувачів мережі живуть у шести найбільших містах. У Західному реґіоні проживає 18 % користувачів інтернету; у Центральному, включно із Києвом – 31 %; на Сході – 34 %; у південних областях із Кримом включно – 17 % .
Віковий потенціал користувачів, старших 15 років, має такий вигляд: частка інтернет-користувачів серед жителів України віком 15-29 років – 59 %; 30-34 роки – 36 %; 45-49 років – 15 %. У середньому в Україні один комп’ютер використовують 2,6 осіб [2, 252]. «Ступінь розвитку широкосмугового доступу до мережі Інтернет в Україні можна оцінювати як близький до катастрофічного», – зазначає в спеціальному дослідженні вітчизняний вчений С. Даниленко [2, 252].
Згідно з багатьма джерелами, Україна відстає за розвитком мережі інтернет не тільки від Росії і Білорусії, а й від країн третього світу на кшталт Колумбії, Коста-Ріки, островів Кука.
Безперечно, не маючи відповідної аудиторії, важко говорити про певне сплановане використання нових інформаційних технологій у плані виховання суспільної моралі, політичної культури й взагалі культури толерантності та віротерпимості як складових складного утворення, що називається суспільною свідомістю. Шість головних міст України, де зосереджено чи не половину активних користувачів мережі інтернету є, за свідченням політтехнологів, найбільш непро – гнозованими й неконтрольованими в політичній активності. Вибори мера Києва Черновецького з його «молодою командою», яка уславилася казнокрадством і запровадженням «оригінальних» корупційних оборудок – яскравий тому приклад. Водночас публікацій в інтернет-виданнях – від «Української правди» до «Багнета», «Обозревателя», «Левого берега» та ін., дають кожного разу неоднозначні характеристики читацької реакції на ту чи іншу публікацію.
Політичні сайти за своєю природою націлені на аналіз й адекватне подання політичних новин, чуток, прогнозів. Однак часто трапляється, що повідомлення про вагітність дочки відомого пітерського актора за кількістю відвідувань у кілька сот разів перевищують актуальні матеріали про перебіг драматичних подій у парламенті й під його стінами.
Надзвичайно важко також спрогнозувати вікову категорію, стать, соціальне походження авторів багатьох коментарів, що прикриваються так званими «ніками». Ситуація доходить до абсурду, коли жіночий «нік» має солідний державний службовець. І, навпаки, за «ніком» ура-патріота, прихильника націонал-патріотичних ідей приховується студентка-першокурсниця. Проте навіть такі випадки спеціальні соціологічні служби, що працюють у штаті чи на замовлення політичних інтернет-видань, активно нотують і намагаються проаналізувати, виходячи з того, що навіть окремі розсекречення «ніка» кращі, ніж стабільна ситуація повної відсутності емпіричної бази.
Результатами подібної емпірики намагаються користуватися українські політичні аналітики, коли за прикладом західних колег, до участі (і наступної активної співучасті) в написанні політичних матеріалів намагаються залучати ті аудиторії читачів, які вони хоч трохи самі собі уявляють. Найбільш усталена категорія таких коментаторів, що іноді охоче пристають на пропозицію колективних інтерв’ю, є блогери. Через соціальні мережі журналісти «Української правди», «Багнета», «Обозревателя», «Левого берега» заздалегідь дають оголошення про зустріч з тим чи іншим політичним діячем. Зазвичай уміщується його світлина та інформаційна довідка про трудову діяльність, сімейний стан тощо. За умови, коли політичний діяч зацікавив користувачів соціальних мереж, окремі блогери раптово починають викладати на своїх блогах інформацію про цю особу. Слід зазначити, що не завжди інформація відповідає реальному стану справ, але помічена надзвичайно характерна тенденція. Блогери, дбаючи про відвідуваність власної сторінки, самі ж «фільтрують» інформацію, часто-густо виконуючи роль цензора своїх власних матеріалів в інтернеті.
Останній факт можна пояснити багатьма причинами, та головна, на нашу думку, полягає в звичайному людському честолюбстві й прагненні якомога повніше заявити про себе серед численної блогерської аудиторії. Про факти недобросовісної передачі інформації, особливо коли йдеться про конкретний випадок політичної боротьби або риси біографії, певні вчинки якогось лідера в окремо взятому блозі, одразу стає відомо сотням тисячам подібних користувачів. Тобто стаємо свідками народження певних корпоративних правил блогерства, основ професійної етики.
Навпаки, добросовісна інформація, розміщена на блогах, дає можливість журналісту політичного інтернетвидання часом настільки оригінально скомпонувати питання до інтерв’ю, що воно набуває значного соціального розголосу.
Про досвід роботи журналістів західних видань з блогами багато пише вітчизняна дослідниця світового новинного дискурсу К. Сіріньок-Долгарьова. На її думку, під взаємодією новинних сайтів із блогерами поліпшується інтерактивна редакторська політика в процесі опрацювання новинного матеріалу, що дає можливість користувачам оцінити роботу журналістської команди. Прикладом цієї взаємодії є інтерактивна комунікація між редактором та блогерами на блозі самого редактора, у якому він пояснює роботу редакції, свої рішення та погляди стосовно певних новин (наприклад, блог редактора «Нью-Йорк Таймз») [6] .
У практику українських журналістів ще не прийшло поняття так званої вікі-журналістики. Однак слід зазначити, що вона має певний успіх у північноамериканських інтернет-виданнях.
Сам термін «вікі-журналістика» уперше був запропонований у 2004 р. Ендрю Лі на п’ятому симпозіумі з онлайн-журналістики в Остіні (штат Техас, США) [7]. Цей досить неоднозначний засіб передачі друкованого матеріалу і його творчої інтерпретації орієнтується на концепцію, згідно з якою будь-хто може писати та публікувати новинні матеріали та будь-хто може редагувати вже оприлюднений веб-матеріал. В основі концепції лежить думка про те, що знання та інтелект групи може продукувати надійні та збалансовані новини. Прикладами такої діяльності є суспільні проекти «Вікіпедія» та «Вікіньюс» (англ. ‘УУікіресІіа, ‘УУікіпе\уз) [7]. «Вікіньюс» дозволяє завантажувати аудіо-, відео – і текстові формати (РБЕ). Ключовою характеристикою сайта є намагання представити «нейтральні новини». На думку творців проекту, саме в цьому полягає смисл громадянської журналістики. «Новини мають висвітлюватися об’єктивно, представляючи ідеї і факти таким чином, щоб це задовольнило і їх прихильників, і опонентів», – вважає засновник «Вікімедіа» Джимбо Уельс [6]. Таким чином, «Вікіньюс» реалізує більш традиційний підхід до журналістики, ніж інші онлайн-проекти (наприклад, такі, як американські сайти ІпсІуМесІіа і 01ітуМе\уз), де користувачі практично не обмежені вимогами до змісту і якості опублікованої інформації) [8].
Базуючись на емпіричному матеріалі, що кожного дня нагромаджується в редакціях вітчизняних інтернет-видань, мусимо констатувати, що види журналістики, які в принципі передбачають авторське подання новин будь-яким споживачем інтернет-продукції, в Україні шансів на існування поки не мають. Причина полягає в заполітизованості значної кількості респондентів, в емоційній роздратованості, що пов’язана з низьким рівнем життя, і ще в безлічі суб’єктивних чинників, що виникають кожного разу ситуативно й прогнозованими бути не можуть. Попри той факт, що в Україні постійно налічується від 2,5 до 2,8 млн молодих людей, які здобувають вищу освіту (різні форми навчання – від стаціонару до заочної форми), аудиторія, що має тенденцію до спонтанної переписки з ведучими політичних рубрик, у принципі не володіє достатнім рівнем загальної культури, часто дописи просто малограмотні, їх стилістика емоційно неврівноважена.
Висновки автора можуть бути переглянутими, як тільки ситуація оптимізується через різку зміну соціально-економічних умов у суспільстві.
Олександра Зоріна,
Канд. філос. наук (Київ)
У ДЕ 007: 304: 070.422
Література:
1. Артамонова І. М. Блог як публічна автокомунікація / І. М. Артамонова // Держава та регіони. Сер. : Соціальні комунікації. – 2010. – № 2. – С. 5-9.
2. Даниленко С. Громадянський вимір комунікаційної революції : модернізація суспільних комунікацій від друкарського верстата до соціальних мереж : [моногр.] / С. Даниленко. – К. : ІМВ, 2010. – 310 с.
3. Засурский Я. Н. СМИ вступают в эпоху мобильной коммуникации / Я. Н. Засурский // К мобильному обществу: утопии и реальность / [под ред. Я. Н. Засурского]. – М. : Изд-во Моск. ун-та, 2009. –
С. 12-52. – (21 век: Информация и общество).
4. Карякина К. А. // Медиаскоп. Электронный научный журнал факультета журналистики МГУ имени М. В. Ломоносова. – 2010. – Вып. 1. – Режим доступу до журн.: Http://mediascope. ru/node/52.
5. Кастелъс М. Информационное общество и государство благосостояния: Финская модель / Мануэль Кастельс, ПеккаХиманен ; [пер. с англ. А. Калинина, Ю. Пороги]. – М. : Логос, 2002. – 219 с.
6. Сіріньок-Долгарьова К. Г. Глобальні новини і мобільний інтернет: досвід англомовних країн / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Держава і регіони. Сер. : Соціальні комунікації. – 2010. – № 2. – С. 71-74.
7. СіріньокДолгарьова К. Г. Новинні інтернет-медіа (на прикладі веб-сайтів регіональних телекомпаній) / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Інформаційне суспільство. – 2008. – Вип. 8. – Лип.-груд. – С. 26-29.
8. СіріньокДолгарьова К. Г. Структурна організація новинного дискурсу / К. Г. Сіріньок-Долгарьова // Наукові записки Інституту журналістки : [науковий збірник] / [за ред. В. Різуна]. – 2009. – Т. 36. – Лип.-верес. – С. 45-49.