«Зараз-Інфо» починає серію публікацій присвячених спільному проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку, які організували в Києві у вересні цього року для регіональних журналістів практичну медіалабораторію. У рамках медіалабораторії правозахисник, координатор проєкту «Без кордонів» Максим Буткевич провів воркшоп “Як писати про конфліктно-чутливі теми та групи”.
Це не перший освітній захід для журналістів, який провів правозахисник за підтримки згаданих організаторів. У вересні 2019 року М. Буткевич розповів журналістам у Сєвєродонецьку про роль ЗМІ у розпалюванні конфлікту, як приклад, наводячи геноциду у Руанді.
Пропонуємо читачам інтерв’ю з Максимом Буткевичем.
– Максиме, свій виступ ви почали з того, що спитали в аудиторії, яка основна функція журналістики? Редактор видання «Локатор.online» Олександр Пилипенко відповів, що цією функцією є інформування. Ви з цим відразу погодилися, підкріплюючи свою позицію тим, що журналістика неможлива без інформування. Проте функція інформування притаманна і мистецтву, зокрема, кіно. Воно також інформує глядача. У чому різниця?
– Я не хотів сказати, що журналістика зводиться лише до інформування. Хоча, наприклад, головна функція репортера – інформувати та повідомляти, більше від нього нічого не очікують. Проте нещодавно на тренінгу почув від одного з колег цікаву думку, що, окрім інформування і оприлюднення фактів, журналіст має орієнтувати аудиторію в контексті, у ситуації, та ставити питання, які зазвичай не ставлять – але які є важливими. Кіно також орієнтує глядача та ставить перед ним питання, але різниця в цілях. Документальне й ігрове кіно розповідає історію з суб’єктивної позиції автора та не претендує на безсторонність і об’єктивність. Кіно не ставить собі ціль надати глядачам інформацію, щоб вони самі формували свою точку зору і ухвалювали рішення. Кіно – це мистецтво, і хоча журналістику іноді також називають мистецтвом, на мою думку, воно інше. Журналісти дають (чи бодай мали би надавати) повну і різнобічну інформацію для людей, щоб вони самі орієнтувалися в інформаційному полі, а кіно такої цілі перед собою не ставить.
Іноді бувають винятки з цієї закономірності. Я багато років співпрацюю з міжнародним фестивалем документального кіно про права людини «Docudays UA», у ролі модератора проводжу там покази. У деяких фільмах майже невидима межа між кіно і журналістською роботою. Але чим більше режисер заглиблюється у художність, тим менше це кіно нагадує журналістику.
– А журналістика художньою не може бути?
– Художньою у розумінні, як красне письменство? Думаю, що ні. Художньою у розумінні засобів вираження – напевно, може. Як приклад, можна навести документальну прозу відомого польського журналіста Ришарда Капусцінського. Коли я був у Британії, то читав твори цього журналіста в англомовному перекладі. Він писав у журналістському стилі, але не сухому відстороненому форматі, а у документальній прозі. Це той випадок, коли журналіст із гарним письмом володіє художніми засобами вираження.
– Умовно кажучи, можна сказати, що журналісти – це циніки, які ніколи не співчувають людям, про яких пишуть і знімають відео?
– Не можу з цим погодитися. Наприклад, читаючи згаданого мною Р. Капусцінського, можна зрозуміти, кому автор симпатизує, співпереживає, а кому – ні. В одному з своїх інтерв’ю Р. Капусцінський сказав, що відокремлення фактів від оціночних суджень – це англосаксонська традиція, і для журналістики зі Східної та Центральної Європи вона не підходить. Тому, на думку Р. Капусцінського, дотримуватися цієї традиції необов’язково.
Але є різні школи журналістики. Я працював на «Бі-Бі-Сі», і для мене важливі стандарти цього мовника, передусім – безсторонність журналіста. Якщо дотримуватися таких стандартів, то результатом буде повніше інформування аудиторії. Пам’ятаю військового англомовного аналітика, який коментував вторгнення збройних сил міжнародної коаліції до Іраку. Його аудиторія отримувала фахову, повну інформацію, проте неможливо було зрозуміти, що він особисто думає про цю війну.
Втім, є й інші приклади у британській журналістиці. Журналіст Роберт Фіск професійно висвітлював події на Близькому Сході, написав одну з найкращих книг про громадянську війну в Лівані. Роберт Фіск писав емоційно, не приховував своєї точки зору, але завжди відокремлював факти від оціночних суджень.
Якщо говорити за свій власний журналістський досвід, то мені важко утриматися від симпатій – майже неможливо. Вважаю, що журналіст може симпатизувати певній стороні чи героям, але не може для привернення симпатій аудиторії на той самий бік нею маніпулювати.
– На воркшопі ви навели приклади, коли українські журналісти свідомо створювали негативний образ внутрішньо переміщених осіб із Сходу та біженців із Сирії. Порушення професійних стандартів у цих випадках пов’язано з тим, що комерційні ЗМІ виконували замовлення своїх власників чи є інші причини?
– Чесно кажучи, мені складно відповісти на це питання – бо було декілька випадків, коли я щиро не розумів, чому у загальнонаціональних ЗМІ з’являлися упереджені матеріали. Я згадував про події у Яготині, коли деякі ЗМІ маніпулювали свідомістю місцевих жителів, розповсюджуючи міфи про біженців із Сирії. Після того, як правозахисники та Незалежна медійна рада розкритикували висвітлення подій у Яготині, дехто з авторів розкритикованих сюжетів і програм зауважили, що матеріали висвітлювали суспільно важливі теми, ба навіть були спрямовані на допомогу біженцям. Я не знаю, як можна було, так інтерпретувати ці матеріали. Думаю, у більшості випадків вирішальну роль відіграли вказівки і думка редакторів. Варто зауважити, до речі, що першим ксенофобний сюжет на цю тему зробив не український телеканал, а сумнозвісний російський пропагандист Дмітрій Кісєльов – українські ж телеканали лише слухняно його наслідували.
Переважна більшість випадків, які ми розбирали і знаходили там непідтверджену фактами інформацію, не були пов’язані із замовленням власників ЗМІ та тиском на журналістів. Скоріше за все, у цих випадках журналісти керувалися, наприклад, відомим для «жовтих ЗМІ» принципом, що гучний заголовок привертає більше уваги, ніж нейтральний, і відповідно принесе більшу кількість переглядів.
Серед журналістів є, звісно, різні люди, в тому числі й ксенофоби. Проблема не тому, що є журналісти, які упереджено ставляться до різних соціальних груп. Проблема в тому, що ці журналісти не відфільтровують власні упередження та негативні стереотипи і виплескують їх на аудиторію, і там вони ще більше посилюються. Тут ми маємо справу з журналістською непрофесійністю. Мені здається, що більшість випадків порушення професійних стандартів пов’язані саме з цим.
– Продовжу тему щодо різних шкіл журналістики. Щоб змінити ситуацію із порушенням професійних стандартів українськими журналістами, на які країни їм краще орієнтуватися: ті, що вийшли з соціалістичного табору і успішно інтегрувалися в Європу? Або, можливо, Великобританію чи США з їх усталеними демократичними традиціями. Щоб аргументувати своє запитання, наведу приклад Естонії, у якій я був цим літом із групою журналістів. Естонці показували свої досягнення у різних сферах і розповідали, що втілювали реформи скандинавських країн, а ось досвід США їм не дуже підходив. Наприклад, суспільне телебачення Естонії фінансується за рахунок державних коштів. Журналісти розуміють, що це не кращий варіант бути незалежними від влади, але дозволити собі схему абонентської плати людей, як британський мовник «Бі-Бі-Сі», естонці не можуть, тому що доведеться вводити новий податок. Це мало, кому сподобається.
– Не впевнений, що українським журналістам варто орієнтуватися на одну школу. Скажімо, у Польщі, країні колишнього соціалістичного табору, є «Gazeta Wyborcza» – видання із сформованими демократичними традиціями. Це видання умовно можна вважати зі знаком якості. Попри політичне різноголосся та теперішні тривожні тенденції у цій країні, поляки довіряють «Gazeta Wyborcza». В іншій країні, у Франції, є сталі традиції у журналістиці розслідувань. Можна навести ще приклади із інших країн.
Скопіювати схему фінансування «Бі-Бі-Сі», неможливо, тому що вона своєрідна і унікальна. Завжди виникатиме дилема, як створити суспільний мовник, який не залежав би від держави, але фінансувався б з державного бюджету. Якщо говорити про український суспільний мовник, то у держави на нього хронічно не вистачає коштів. Може виникнути ситуація, за якої держава частково збільшить фінансування суспільного мовника, але захоче зробити це за рахунок втрати його незалежності. Звичайно, це буде дуже погано. Я не знаю, як вийти з цієї дилеми.
Суспільне мовлення також не може залежати від платоспроможності громадян – на те воно і суспільне, щоб бідні і заможні люди отримували доступ до об’єктивної інформації. Інакше, то вже буде не суспільне.
На американському суспільному мовнику журналісти висвітлюють важливі теми. Втім, основні медіа США приватні, але там у авторитетних медіа напрацьована традиція механізмів стримування власників від втручання у роботу редакцій. У нас цього немає, і тому американський досвід мало підходить Україні.
Щодо естонського досвіду, то і у них не все так гладко. Після парламентських виборів 2019 року правопопулістська Консервативна народна партія Естонії «EKRE» увійшла до складу урядової коаліції. Тоді партійці «EKRE» декларували бажання, фактично, взяти під контроль естонський суспільний мовник. На щастя, цього їм зробити не вдалося.
– На воркшопі ми не встигли поговорити про те, як журналісту висвітлювати вразливі групи населення під час воєнних дій. У 2015 році я працював незалежним журналістом у Станиці Луганській, яку постійно обстрілювали незаконні збройні формування. Станицю контролювали добровольці із батальйону «Чернігів». Вони затримували і допитували підозрілих цивільних людей, які могли надавати координати для обстрілів незаконним збройним формуванням. У телефоні однієї дівчини добровольці знайшли її фото з чоловіком, якого підозрювали, що він воює на боці незаконних збройних формувань. Дівчину допитали, а потім передали до СБУ. Як висвітлювати цю ситуацію, коли з одного боку цивільні, які вимагають до себе поваги та дотримання прав людини, а з іншого боку – наші добровольці під обстрілами?
– Не упевнений, що є одна правильна відповідь на це питання. Зрозуміло, що робота журналіста у воєнний час відрізняється від мирного: є певні обмеження, пов’язані з підвищеним рівнем небезпеки. У наведеному вами прикладі, якщо усе відбувалося саме так, а не інакше, грубого порушення прав дівчини немає. Якщо у її телефоні знайдено контакти з збройним представником ворожого табору, то варто з’ясувати, чи вони продовжуються і яку небезпеку можуть представляти.
Проте з розповідей своїх колег я знаю, що затримання Службою безпеки людей у сірій зоні в 2014-2015 рр. часто супроводжувалося порушенням їх прав: допити проводили різними засобами, включно із незаконними, термін тримання під вартою перевищував установлений законом та ін. Отже, права людини порушувалися і з української сторони. Проте, якщо не брати до уваги випадки на кшталт батальйону «Торнадо», різниця з непідконтрольною Україні територією в тому, що там такі порушення були масовими і системними – фактично, на них трималася вся тамтешня структура.
Під час гарячої фази війни частина журналістів намагаються не висвітлювати неприємні для своєї сторони новини. Я вважаю, що журналісти повинні це висвітлювати. Говорити, що ми за свободу, дотримуємося демократичних принципів, і при цьому замовчувати правопорушення – це внутрішня суперечність. Тобто, якщо по-іншому інтерпретувати ваш приклад – місцеву мешканку затримали без особливих підстав, беручи до уваги лише чутки, утримували в поганих умовах – то про це потрібно розповідати. Якщо замочувати такі випадки, то наші медіа мало, чим відрізнятимуться від російських. Більше того, саме населення українських регіонів прифронтової зони у випадку замовчування чи упередженого висвітлення бачать відмінність між медійною “картинкою” і реальністю – і в них зникає довіра до повідомлень українських ЗМІ.
«Громадське телебачення» часто критикували за їх позицію, що журналіст повинен залишатися поза конфліктом. Журналістам закидали, що вони, військових називають «українські», замість «наші». Я спілкувався з журналістами і знаю, чому вони так говорили – хотіли бути максимально об’єктивними і неупередженими, щоб ніхто не запідозрив у маніпуляції.
Журналісти Луганської і Донецької областей, заступник редактора «Raadio 4» естонець Артур Аукон (внизу) на тренінгу «Медіакомпетентість як відповідь сучасним інформаційним загрозам. Стандарти професії та відповідальність журналіста» в Сєвєродонецьку. 2019 рік.
– У вересні 2019 року організатори проводили схожий захід у Сєвєродонецьку, на якому ви розповідали про роль ЗМІ у геноциді в Руанді. Тоді у 1994 році за 100 днів за різними оцінками було вбито близько 800 тисяч людей. Геноциду передувало тривале громадянське протистояння між народностями хуту і тутсі. Суттєву роль у розпалюванні ворожнечі зіграли місцеві ЗМІ – радіостанція «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів» та газета «Кангура», які фінансувалися бізнесменом Фелісьєном Кабугою. З огляду на те, що наші комерційні телеканали перебувають під впливом своїх власників, а довіра людей до суспільного мовника поки невелика, чи можливе в Україні повторення сценарію, який був у Руанді?
– В Руанді було жорстке міжетнічне протистояння між народами хуту і тутсі – в Україні цього немає. Навіть штучний мовний поділ, яким часто маніпулюють українські політики, щоб викликати ворожнечу, відрізняється від ситуації в цій частині Африки, де такий поділ відсутній. Там одна група людей, меншина, за колоніальних часів контролювала країну. Цю групу захищали колонізатори. В Україні не було масових випадків насильства, а в Руанді вони мали місце, зокрема, після отримання країною незалежності. Через велику кількість неписьменних людей у цій країні, газет було небагато. Через специфічний рельєф у багатьох регіонах приймала лише одна радіостанція «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів». На тлі обмеженої кількості інформаційних джерел людьми легко було маніпулювати, пропаганда, яка спровокувала геноцид, швидко поширювалася.
На щастя, ситуація на українському медіаринку геть інша, ніж була в Руанді.
У людей в Україні є доступ до різних джерел інформації. Щоправда, деякі медіа представляють більш-менш схожу точку зору, але «темників», які були за президентства Леоніда Кучми, немає. Тому трагічні події, які були в Руанді, у нас не повторяться.
Суб’єктивно ситуація в Руанді мені трохи нагадувала події 2014 року, коли в деяких областях із різних причин люди споживали переважно інформацію від російських телеканалів. Я тішуся, що Фелісьєна Кабугу, який переховувався від правосуддя понад 25 років, нарешті затримали. Він у Гаазі, де чекає на міжнародний судовий процес.
Це дає, нехай і примарну, надію, що російських пропагандистів також можна буде колись судити. Під час російсько-грузинської війни у 2008 році, я працював журналістом в Абхазії і бачив, як російська пропаганда розпалює ворожнечу, накачує людей ненавистю. У травні 2014 року я був у Донецьку. Щоб зрозуміти ситуацію, дивився там різні російські телеканали. Дійшов висновку, що російські телеканали у Донецьку продукують ненависті більше і набагато майстерніше, ніж було 2008-го. Російські медіа координували свою роботу з місцевими диверсійними групами, тому на місці підриву цивільних об’єктів швидко з’являлися телевізійники, які подавали інформацію, як вигідно було пропагандистам. Журналісти тримали зв’язок із кремлівськими хакерами, які намагалися зробити те, про що одразу повідомляли російські медіа. Це була потужна пропагандистська машина, яка мала досвід у багатьох воєнних конфліктах. Цю російську машину, за впливом, можна порівняти з радіостанцією «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів».
– Ви проти так званої «теорії змови» суть, якої у тому, що державою керує не влада, а геополітичні угруповання очолювані впливовими людьми. Часто від різних політиків можна почути, що причина українських проблем – це «рука Кремля» або вплив Сороса. Як журналісту об’єктивно розібратися, де, дійсно, «рука Кремля», а де – власні прорахунки?
– Я не сприймаю світогляд «теорії змови» – він небезпечний і інтелектуально збіднений. Іноді світогляд «теорії змови» може виникнути внаслідок гіпертрофованого критичного мислення, коли людина починає піддавати сумніву абсолютно все, що їй говорять – але починає вірити у концепції, які не мають абсолютно жодних доказів. Виникають абсурдні ситуації, коли люди без конкретних доказів, не перевіряючи інформацію, вірять у те, що державами керує група банкірів, або світова залаштункова змова, або рептилоїди. Прикро те, що у цих випадках висновок ставиться попереду обґрунтування. Наприклад, хочеться обґрунтувати, що за всіма проблемами України стоїть Москва, і під це підбираються факти.
Як приклад наведу період 2006- 2009 рр., коли в Україні різко зросла кількість вуличних нападів на іноземців “неслов’янської” зовнішності.
Наша ініціатива відслідковувала злочини на грунті ненависті і допомагала жертвам, які постраждали внаслідок цих нападів. Вони відбувалися у всіх великих містах. Найчастіше їх здійснювали молодіжні неонацистські угруповання з метою показати, що Україна – “країна лише для білих людей”.
Молодіжна неонацистська субкультура мала спільний грунт в України і Росії. На той час російський неонацистський рух був найпотужнішим в усієї Євразії. Це були сотні угруповань, велика кількість людей, які здійснювали акти насильства. Частина цих людей пізніше почали формувати терористичне підпілля, бойовики якого вбивали своїх ідеологічних опонентів. Почалася вулична боротьба між неонацистами і антифашистами. Нагадаю, що резонансне вбивство у центрі Москви адвоката Станіслава Маркелова і журналістки Анастасії Бабурової – справа рук неонацистів.
Динаміка зростання вуличних нападів в Україні нагадувала події, які за 5-6 років перед тим відбувалися в Росії. Чимдалі напади ставали більш жорстокими: правозахисні організації фіксували більше вбивств і побиттів, нападники використовували холодну зброю, насиллю піддавалися жінки. Потім кількість нападів почала різко зменшуватися, і в 2010 році показники були зовсім інші, ніж раніше. На зменшення випадків насильства вплинули, поміж іншим, два фактори. Перший – це своєчасна реакція тодішнього керівництва МВС. Воно сприйняло аргументи правозахисних організацій, що треба реагувати на расистське насильство – був створений спеціальний відділ. Другий – суди у вироках почали враховувати расистську мотивацію.
Я пам’ятаю, що тоді дехто з моїх колег із правозахисного середовища переконливо говорили, що в Україні немає підстав для виникнення неонацистського руху. Вони заперечували, що у нас є неонацисти, і всі злочини на цьому грунті пов’язували з впливом Росії. Я міг би з колегами погодитися, але наша ініціатива мала конкретні факти. Після дискусій я зрозумів, що у цих колег було лише бажання, щоб було б так, як вони думають. Отже, щоб зрозуміти, де «рука Кемля», а де власні прорахунки, потрібно спиратися на конкретні факти. Іноді, коли видається, що є зовнішній вплив, але недостатньо фактів, щоб це стверджувати – найкраще так і сказати. Це буде більш чесна позиція перед аудиторією, ніж подання неперевіреної інформації.
– Максиме, дякую вам за щиру розмову!
– Дякую і вам.
Назаренко Роман.