Конституція України встановлює військову службу як обов’язок громадянина. Згідно з її статтею 65: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України. Громадяни проходять військову службу відповідно до закону.» Це формулювання кореспондує з багатьма європейськими конституціями, в яких військова служба розглядається як частина громадянського обов’язку щодо оборони держави. Призов до армії є механізмом, за допомогою якого держави забезпечують комплектування збройних сил.
Про це повідомляє «Судово-юридична газета».
Під час вторгнення країни-агресора мобілізація в Україні мала забезпечити оборону країни, але на практиці часто перетворюється на інструмент порушень конституційних прав
В Україні сьогодні питання не в тому, чи потрібна оборона країни. Питання в іншому: де проходять конституційні та правові межі примусової мобілізації — і чи дотримуються при цьому відповідні правила.
Україна залишається учасницею Європейської конвенції з прав людини та визнає юрисдикцію ЄСПЛ. Хоча за умов війни держава може тимчасово відступати від окремих зобов’язань (стаття 15 Конвенції), але:
— такий відступ не є безумовним;
— він не скасовує принцип пропорційності;
— він не дає права на свавільні заходи.
Проте коли державі знадобилася мобілізація, то, з точки зору урядовців, все звелося до простої формули: «Йде війна — отже, можна все». Саме тому «політична доцільність» часто перемагає здоровий глузд та межі дозволеного. Саме це викликає незадоволення населення та несприйняття методів якими діє держава.
Наприклад, бурні обговорення викликав такий випадок. Касаційний кримінальний суд у складі Верховного Суду за результатом розгляду справи № 573/406/24 вказав, що Україна запровадила альтернативи військовій службі в мирний час і громадяни України можуть безперешкодно ними скористатися. Проте у воєнний час, під час мобілізації і оборонної війни обов’язок захисту України, яка зазнала агресивного нападу з боку Російської Федерації, покладається на всіх громадян України незалежно від їхнього віросповідання.
І цей висновок був зроблений вже після того як Венеційській комісії, розглядаючи звернення Конституційного Суду України, постановили – уряд має дати вірянам можливість проходити альтернативну службу навіть в умовах війни.
Це призводило до того, що віряни, вже опинившись у війську, не могли виконувати обов’язки через релігійні обмеження. Зокрема, медіа повідомляли, що у СІЗО потрапляв доброволець-крішнаїт, який вимушено голодував, бо не мав доступу до дозволеної його вченням їжі.
Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Дмитро Лубінець у щорічній доповіді за 2024 рік повідомив про понад 123 тисячі звернень загалом, значна частина з яких стосується прав у сфері оборони: понад 28 тисяч звернень, – скарги від військовослужбовців та їхніх сімей. Протягом 2024 року до омбудсмена надійшло понад 6800 скарг безпосередньо від військових.
«За результатами численних звернень громадян можу чітко констатувати: порушення прав людини з боку працівників ТЦК та СП набули системного та масового характеру. Складається враження, що незаконні затримання та побиття від представників ТЦК та СП стали новим вірусним трендом, який не зупинити без жорсткої реакції держави», – заявив Дмитро Лубінець навесні 2025 року.
Зокрема, йшлося про:
часті випадки побиття громадян. Чоловіків силою затримували на вулицях, у торгових центрах, біля метро;
— навмисні ДТП, коли співробітники ТЦК примусово зупиняли велосипедистів або мотоциклістів.
Також порушення з боку співробітників ТЦК стосуються:
— недопущення адвокатів до затриманих осіб;
— приховування від родичів і правозахисників інформації про затриманих громадян;
— недопущення представників омбудсмена до затриманих;
— примусу до підписання повісток або інших документів;
— затримання без належних підстав.
Наприкінці 2025 року Дмитро Лубінець пояснював, що найбільші проблеми стосуються мобілізації, строків служби, рапортів і корупції в територіальних центрах комплектування (ТЦК).
«Ми фіксуємо порушення через нерозуміння строків проходження військової служби — це одне з ключових питань, яке постійно піднімають військові», — сказав Дмитро Лубінець.
Реакція Європи: тривожні сигнали
Правозахисна організація «Гельсінкська спілка з прав людини» у червні 2025 року опублікувала звіт про «системні порушення» у визнанні непридатними до служби: тяжко поранені ветерани чекають місяці на висновки ВЛК, що не дає скористатися їхнім правом на реабілітацію.
Комісар Ради Європи з прав людини Майкл О’Флаерті опублікував влітку 2025 року меморандум про елементи прав людини для миру в Україні за результатами свого візиту до країни в березні 2025 року.
«Комісар отримує аналогічні повідомлення, включаючи заяви про катування та смерть під час набору військовослужбовців. Хоча Україна має право законно набирати своїх військових, комісар вважає ці повідомлення тривожними та закликає українську владу ефективно їх розслідувати», —йшлося в меморандумі.
Комісар також заявляв про стурбованість повідомленнями про випадки ймовірного залякування та інших форм переслідування, зокрема, вибіркової мобілізації, щодо українських журналістів, юристів, громадянського суспільства, політичних лідерів та лідерів громадської думки, які критикують уряд.
Складно припустити, щоб такі випадки мали місце десь в Європі. Європейська правова традиція влаштована інакше. У європейському розумінні такі дії це виняток, а не норма. Навіть за умов війни або надзвичайних обставинах держава не отримує карт-бланшу, а право не зникає — обмеження прав припустимо і лише у необхідних межах, їх скасування відсутнє.
У таких випадках держава зобов’язана довести три речі:
що міра передбачена законом;
що вона потрібна саме в такому вигляді;
що вона пропорційна втручанню у права людини.
Європейська конвенція з прав людини прямо припускає обов’язкову військову службу. Але із застереженнями, які часто «забувають»:
— заборона примусової праці залишається чинною;
— свобода переконань не зникає навіть у часи війни;
— позбавлення волі можливе лише за чіткою процедурою;
— у людини має бути ефективний засіб захисту.
В Україні ж виник розрив між задекларованими нормами та адміністративною практикою.
Мобілізація як така є виправданою та необхідною.
Але її реалізація має:
— відповідати Конституції України;
— враховувати європейські стандарти прав людини;
— передбачати реальні гарантії та альтернативи;
— залишатися під судовим контролем.
В іншому випадку виникає ризик, що захист держави досягатиметься ціною підриву того, що вона прагне захистити.
Як це працює в Європі
Європейські держави, з огляду на загрози безпеці, заздалегідь вибудували правові механізми, які працюють у кризу.
Багато країн Європи скасували обов’язковий призов, але не всі: деякі зберегли або відновили його через геополітичні загрози, такі як російська агресія.
Офіційно в Нідерландах діє обов’язкова військова служба, проте вона не виконується. Після досягнення 17 років призовник отримує лист від Міністерства оборони про те, що його зареєстрували на військову службу. Але обов’язкової явки на службу немає.
В Австрії всі чоловіки повинні зареєструватися на військову службу після досягнення 18 років і до 19-річчя. Особи віком від 17 років мають можливість вступити до 18-річчя за згодою батьків або опікунів. Вступ до 18 років є добровільним, і громадянин Австрії чоловічої статі не може бути призваний до досягнення ним повноліття.
Усі військовопридатні швейцарські чоловіки призиваються на військову службу з 19 років. Базова служба триває 21 тиждень, після чого щорічно проводяться додаткові тренування. Існує можливість для працездатних чоловіків відмовитися від військової служби через відмову від військової служби з міркувань переконань, і в цьому випадку цивільна особа повинна буде виконувати громадські роботи.
Данія запровадила військовий обов’язок для працездатних чоловіків з 1849 року. Сьогодні обов’язкова служба обмежена чоловіками та триває від чотирьох місяців до року.
Обов’язкова військова служба в Естонії для громадян чоловічої статі триває від восьми до одинадцяти місяців.
Кожен громадянин Фінляндії чоловічої статі віком від 18 до 60 років повинен пройти військову службу, після завершення якої він реєструється як резервіст Армії оборони Фінляндії. Також існує можливість проходити невійськову службу, яка триває 347 днів.
В Норвегії призиваються на службу з 18 років і мають вік, з якого вони можуть пройти службу, до 44 років. Однак у разі війни вік придатності до служби підвищується до 55 років.
Військовий обов’язок у Литві був скасований у 2008 році, але знову відновлений у 2016 році через напруженість у відносинах з Росією через війну на сході України. Чоловіків віком від 18 до 23 років можуть призвати на службу на строк дев’ять місяців.
У Швеції з 1901 року діє обов’язкова військова повинність для чоловіків. Її було тимчасово скасовано у 2010 році та відновлено у 2017 році на тлі зростання загроз національній безпеці.
Франція була першою сучасною національною державою, яка запровадила обов’язкову військову повинність як умову громадянства, щоб забезпечити сили для Французької революції. Військова повинність продовжувалася в різних формах, поки її остаточно не було поступово скасовано на початку 21 століття, як і в більшості країн Європи.
Тобто, Європа не відмовилася від оборони, але відмовилася від свавілля при мобілізації.
Яку позицію займає ЄСПЛ
Судові рішення ЄСПЛ у часто фіксують порушення права на справедливий суд, дискримінацію та ігнорування важливих аргументів заявників, пов’язані із військовою службою.
ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення ст. 9 Конвенції стосовно пацифістів, які не висували жодних релігійних заперечень проти проходження військової служби.
ЄСПЛ вивчав, швидше за все, наявність позитивних зобов’язань держави і встановлював порушення ст. 9 Конвенції, наприклад, через відсутність у правовій системі Туреччини ефективної і доступної процедури, яка дозволяла б заявникам дізнатися, чи мають вони право на те, щоб скористатися статусом особи, яка відмовилася від проходження військової служби («Savda проти Туреччини», «Tarhan проти Туреччини»).
Реалізація права громадян на свободу релігії визначена й у інших рішеннях Європейського суду з прав людини, а саме:
1) рішення у справі «Баятян проти Вірменії» (скарга № 23459/03 від 07.07.2011), у якому зазначено:
п. 110 — «несприйняття військової служби — коли мотивом такого несприйняття є серйозний та нездоланний конфлікт між обов’язком служити в армії та переконанням конкретної особи або його глибокими та невдаваними релігійними чи іншими поглядами — є переконанням або поглядом настільки незаперечним, серйозним, послідовним і значущим, що на нього поширюється гарантії ст. 9 Європейської конвенції»;
п. 112 — «неявка заявителя для проходження військової служби є проявом його релігійних поглядів. У зв’язку з чим, притягнення його до кримінальної відповідальності за ухилення від призову є втручанням в його свободу сповідувати свою релігію, гарантії якої передбачені п. 1 ст. 9 Європейської конвенції»;
п. 128 — «Європейський Суд приходить до висновку, що притягнення заявителя до кримінальної відповідальності представляє собою втручання, яке не є необхідним в демократичному суспільстві за змістом ст. 9 Європейської конвенції. Отже, мало місце порушення даної норми»;
2) постанова суду (мирова угода) у справі «Стефанов проти Болгарії» (скарга № 32438/96 від 03.05.2001), у якій зазначено:
п. 14 — «повинно бути припинено будь-яке кримінальне провадження, ініційоване в Болгарії з 1991 року у відношенні громадян Болгарії, які відмовилися від військової служби на підставі переконань, але в той же час висловили готовність пройти альтернативну цивільну службу ; альтернативна цивільна служба не повинна бути пов’язана з військовими установами ; в період проходження цивільної служби особи, що відмовляються від служби в армії на підставі переконань, повинні мати рівні по відношенню з іншими громадянами Болгарії права на свободу сповідувати свої переконання індивідуально «;
3) постанова суду у справі «Ерчєп проти Турції» (скарга № 43965/04 від 22.11.2011), в якій зазначено:
п. 61 — «заявитель, являючись Свідком Єгови, намагався отримати звільнення від військової служби не задля своєї вигоди чи зручності, а у зв’язку зі своїми невдаваними релігійними переконаннями. Європейський суд також відмічає, що заявитель ніколи не відмовлявся від виконання своїх громадянських обов’язків в цілому, а навпроти, відкрито просив власті надати йому можливість пройти альтернативну цивільну службу «.
4) У справі «Телятніков проти Литви» за заявою № 51914/19 Європейський суд з прав людини щодо альтернативної цивільної служби вказав, що це не є реальною альтернативою, оскільки вона є частиною військової структури, а призовники в усіх положеннях іменувалися «військовослужбовцями строкової служби».
Державам необхідно було створювати альтернативи поза структурами військового командування.
Зрештою, ЄСПЛ встановив, що неповага держави до заперечень заявника проходити військову службу з релігійних міркувань не була «необхідною в демократичному суспільстві», що порушило статтю 9 Конвенції.
З наведеного вище та з практики ЄСПЛ слідує, що право на релігію гарантується усім військовослужбовцям. Держава дбає про дотримання цього права та про задоволення духовних потреб військовослужбовців. Однак чинне законодавство не ставить обов’язок для держави щодо задоволення потреб військовослужбовців, які пов’язані з відправленням релігійних обрядів залежно від їх конфесійної приналежності.
Трапляються в практиці ЄСПЛ і інші справи.
У справі «Андрушко проти України» заявник стверджував в українських судах, що згідно з національним законодавством він, як військовослужбовець, який проходив службу, мав право на компенсацію витрат на форму. Як вбачається з постанови суду першої інстанції, на підтримку цих тверджень він посилався, серед інших джерел, на статтю 9-1 Закону № 2011-XII та пункт 20 Положення № 1444, які передбачали право військовослужбовців, що проходили службу, на отримання такої компенсації. На думку Суду, враховуючи його вирішальну роль у результаті справи, цей доречний і важливий аргумент вимагав детальної відповіді національних судів.
Позивачу у процитованій справі, військовослужбовцю на пенсії, було відмовлено у задоволенні позову про компенсацію виключно на підставі того, що він пішов на пенсію. Заявник, навпаки, був військовослужбовцем, який проходив службу.
З огляду на наведене Суд вважає, що як апеляційний суд, так і ВАСУ не виконали свого обов’язку навести обґрунтування для своїх рішень і не розглянули відповідні та важливі аргументи, висунуті заявником. Це спонукало Суд дійти висновку, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
У Рішенні ЄСПЛ «Константин Маркін проти Росії» ЄСПЛ встановив порушення Статті 14 (заборона дискримінації) в сукупності зі статтею 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) через відмову у наданні батьку-військовослужбовцю відпустки по догляду за дитиною, що є дискримінацією за ознакою статі.
У справі «Глор проти Швейцарії» (заява №13444/04, 30.04.2009) ЄСПЛ зазначив, що необґрунтоване застосування вимог до осіб із певними характеристиками (наприклад, станом здоров’я) може бути дискримінаційним. Більше того, у цій справі ЄСПЛ встановив, що обов’язок, який, виник внаслідок нездатності служити в армії через хворобу, а,отже, з факту, що існував поза волею відповідної особи, безперечно відносився до сфери дії статті 8 Конвенції (Повага до приватного і сімейного життя), навіть якщо наслідки цього заходу були в основному фінансовими.
Автор: Тарас Лученко