На мою думку, вимоги Міністерства освіти і науки України для отримання вчених звань доцентів та професорів були останнім часом значно послаблені.
Зараз дозволені будь-які довідки про нібито екзамен з іноземної мови. Дозволяються мови країн ЄС, в тому числі – словацька, литовська, естонська, якими публікується досить мало наукової літератури і які не є дуже корисними для науковців, що не володіють англійською мовою. Внаслідок того, що вимог до довідок немає, вони можуть нічого не відображати.
Багато моїх знайомих науковців скаржаться, що такі довідки подають їхні колеги, які не мають навіть базових знань відповідних мов.
Я впевнена, що всім науковцям потрібне хороше знання саме англійської мови – це необхідна (хоча й недостатня) умова ефективної наукової роботи на основі сучасних досягнень.
Інша вимога – наявність публікацій у журналах, які індексуються у наукометричних базах Web of Science або Scopus. Ця вимога також не гарантує наявності у претендентів на вчені звання якісних публікацій. Обидві ці наукометричні бази індексують певну кількість слабеньких журналів без належного рецензування, що працюють за моделлю «плати і публікуй майже що завгодно». До речі, цікаво було б мати статистику, скільки здобувачів віддають перевагу публікаціям саме у таких журналах.
Проте навіть виконання цих слабких вимог деякі здобувачі примудряються фальсифікувати. До того ж мають багато можливостей, щоб зробити це.
Наприклад, зараз є безліч оголошень – я бачу їх у спамі, у рекламі на Facebook, у постах, які деякі користувачі намагаються розміщувати у Facebook-групі Ukrainian Scientists Worldwide, – де пропонують послуги «з розміщення статей у наукометричних базах».
Навіть сама лексика подібних оголошень говорить про те, що вони розраховані на аудиторію некомпетентних людей, які намагатимуться купити послугу «з імітації виконання вимог МОН». Вчені не «розміщують» свої статті – вони їх публікують.
Оголошення бувають як від відверто шахрайських фірм, так і від нібито наукових організацій, – проте, по суті, то лише маскування шахраїв (в основному російських, але бувають також українські, індійські, китайські).
Отримана «послуга» – це, як правило, або «публікація» у фальшивому виданні, яке маскується під справжній журнал з високою репутацією, або проста фальшивка – відбиток «статті», де імітується макет реального видання, але вказано вигадані сторінки, яких немає в журналі.
Є варіанти, коли претендент на вчене звання зазначає свої статті у поважних виданнях, проте його прізвища нема серед авторів публікації. Подають і публікації у журналах, які насправді не індексуються у відповідних базах.
Багато подібних випадків виявила в березні цього року Світлана Арбузова, яка є членом Наукового комітету Національної наукової ради і членом Атестаційної колегії МОН.
Цікаво, що перевірку документів кандидатів на звання професорів і доцентів здійснювали не ті люди, які мають це робити за посадовими обов’язками, – ані вчені ради відповідних університетів, ані працівники Департаменту атестації кадрів вищої кваліфікації та ліцензування (ДАК) МОН.
Керівники МОН ще й дуже пручалися перевірці, стверджували, що ніяких проблем бути не може, – проте змушені були визнати наявність чималої кількості фальшувань. Особи, які подали фальшиві документи, мали б нести за це відповідальність. Але поки що про це нічого не чути.
Перевірка списків публікацій осіб, подання яких на отримання вчених звань були затверджені раніше, не проводилась – але є підстави вважати, що там теж буде багато аналогічних випадків. Ці люди отримують доплати незаконно, тож бездіяльність учених рад і МОН дорого коштує бюджету.
Зазначу, що така перевірка можлива лише для здобувачів учених звань – для отримання наукових ступенів сьогодні дозволені будь-які фальшивки та муляжі, аби вони були схожі на «зарубіжні журнали».
Я неодноразово демонструвала МОН приклади таких «публікацій» – проте міністерство досі категорично відмовляється скасувати наказ № 1112 від 2012 р., який був виданий за часів Табачника і фактично створив в Україні попит на послуги «чорного ринку псевдопублікацій у псевдожурналах».
Вимоги п’яти статей для кандидатської дисертації надмірні для справжніх науковців – за час аспірантури опублікувати п’ять якісних статей неможливо. Але для імітаторів написати що завгодно проблеми не становить – аби були гроші оплатити нерецензовану статтю в «мурзилці» (неавторитетному виданні, що не індексується у міжнародних наукометричних базах даних. – Ред.) чи просто «муляж» статті, яка насправді ніде не опублікована. Останній варіант дуже зручний для плагіаторів – «статтю» ніхто, крім спецрад і МОН, не побачить, а ті плагіаторів не чіпають.
Цікаві наступні дії МОН після цього викриття. Я не очікую ніяких покарань для фальсифікаторів та спільників фальсифікацій, які нічого не перевіряють. Зазначу, що перевірка нескладна – максимум 3–10 хвилин на одне посилання – і не потребує жодних спеціальних доступів до наукометричних баз.