Про те, що українська інфраструктура зношена “до дірок”, знають всі. Однак коли ми чуємо слово “інфраструктура”, то уявляємо дороги і мости.

Це лише тому, що, на відміну від доріг, трубопроводи, очисні споруди та насосні станції перебувають під землею і на віддалених об’єктах.

За оцінками фахівців асоціації “Укрводоканалекологія”, зношеність основних потужностей водоканалів сягає 60-70%.

Тільки для стабілізації роботи водних підприємств країни, за оцінками міжнародної компанії COWI, потрібно не менше 40 млрд дол.

 

Реальність така, що за роки незалежності в Україні нема жодного повністю реконструйованого водоканалу, не проведена жодна системна модернізація.

Це зрозуміло: для модернізації потрібні не тільки великі фінансові інвестиції, а й запит мешканців міста, відповідальність чиновників та компетенції виконавців.

Кошти під низькі відсотки – шанс на розвиток

Поки ці фактори не складаються в єдиний пазл, залишається тільки одне: реагувати на зовнішні пропозиції. З початку 2000-х років два десятки українських водоканалів мали можливість реалізовувати модернізаційні проєкти на кредити Світового банку, ЄБРР, ЄІБ та Фонду чистих технологій.

Процентні ставки за цими позиками становлять 0,45-0,75%. Це дуже дешеві гроші, які дозволяють швидше модернізувати і фінансово оздоровити підприємство. Хоча міжнародні фінансові інституції готові виділяти кредити, реалізація таких проєктів йде в Україні важко і часто з великими ризиками.

У 2014 році Міністерство регіонального розвитку та Світовий банк оголосили про відкриття спільної програми Urban Infrastructure Project-2.

У її рамках одинадцять українських міст повинні були отримати 350 млн дол на модернізацію міської інфраструктури. Основну суму виділяв Світовий банк під 0,45% річних, 17% – Фонд чистих інвестицій під 0,75%.

Проєкт повинен був завершитися в кінці 2020 року. Однак обсяг переказаних коштів ледь сягає 29%, а реалізація проєктів відстає від графіка. На старті йшлося про 12 об’єктів, однак три проєкти “злетіли”, ще кілька мають складнощі.

Якщо у 2019 році співробітники Світового банку прогнозували запуск наступної програми, Urban Infrastructure Project-3, то зараз мова про це вже не йде.

Причина – не лише в глобальній економічній кризі. Результати реалізації другої програми показують, що Україна поки що не готова до системних модернізаційних проєктів з великими бюджетами та складними технологіями.

Визнання своїх помилок і визначення точок цивілізаційного розвитку України – перший крок до вирішення серйозної проблеми. Головні питання – чому так складно йде модернізація інфраструктури в Україн, і до чого призведе відсутність якісної та вчасної модернізації критичної інфраструктури.

Директори водоканалів, які працюють в рамках програми Світового банку, бачать два рівні складності. Перший – заміна мереж, реконструкція водопровідних та каналізаційних насосних станцій (Київ, Коломия, Нововолинськ). Другий – будівництво об’єктів водопідготовки та очищення стічних вод (Харків, Кропивницький, Тернопіль, Житомир, Вінниця).

Ось фактори, які впливають на швидкість і якість реалізації об’єктів.

 

Фактор №1 – фаховий консультант

У ході реалізації інфраструктурних проєктів один з головних етапів, на якому ціна помилки дуже велика, – вибір технологічного рішення. Якщо на цьому етапі ухвалене неправильне рішення, то на інших етапах виправити цю помилку неможливо. Від цього втратять і водоканал, і місто, і країна.

Як же ухвалити правильне рішення, коли компетентних фахівців в Україні майже нема? Найчастіше водоканали вирішують, що “європейські консультанти – це надто дорого”, і спираються на свій досвід або досвід підрядника. Дев’ять водоканалів у програмі – і в кожної команди своя логіка ухвалення рішень.

Ключова проблема – відсутність в Україні актуальних компетенцій в галузі. Скажу чесно: на проєктування сучасних водопровідних і каналізаційних очисних споруд українців краще не допускати, у них немає релевантного досвіду.

Визнаючи проблему відсутності компетенцій, я навіть не звертався до українських експертів. Критично важливим було укласти контракт з авторитетною європейською компанією з відповідним досвідом. Вибирати консультанта треба було особливо ретельно, вивчивши масштаби проєкту.

Щоб отримати грамотну технічну оцінку і правильне технічне завдання, доводиться залучати західних фахівців. Процедура відбору консультанта проходить за стандартами Світового банку через тендер, який може тривати до року. Коли у водоканалу немає жодного англомовного інженера, це складно.

Фактор №2 – написання тендерної документації

Коли у водоканалу з’являється іноземний консультант, він починає працювати над технічною документацією. Це передбачає технічні розрахунки, дослідження, узгодження, пошук оптимального рішення. Потім необхідно узгодити технічну і фінансову частини. Тільки після цього Світовий банк затверджує проєкт. Наш водоканал почав цей процес у 2016 році, а на торги вийшов тільки у 2018 році.

Слід правильно виписати тендерну документацію, бо за умовами тендеру буде вибиратися підрядник. Той буде спиратися на умови тендеру, які перекочують в контракт. Як виписав тендерну документацію – таким і буде результат.

 

Написання тендерної документації, вчать європейські консультанти, – це те, де потрібно докласти максимальну кількість зусиль і виписати якомога більше критеріїв для підрядника: обладнання, техніка, якість бетону.

Ми з командою Житомирського водоканалу вирішили використовувати не українські стандарти будівництва, бо вони сильно відстали, а європейські (стандарти Євросоюзу. – ЕП). Вони передбачають ширші нормативи, які дозволять з часом виконувати європейські “Водні директиви”.

Мистецтво в тому, як при бюрократичному узгодженні гармонізувати цей процес. На національному рівні немає інституційної підтримки таких проєктів, тому кожен директор водоканалу розраховує на свої сили та інтелектуальні сили фахівців проєкту. Тут успіх рішення буде залежати від людського фактору.

Фактор №3 – час і “кола підписантів”

Після написання технічного завдання і проведення тендеру настає стадія узгодження. Тут починається боротьба з державою. Тільки на процедуру “Оцінка впливу на довкілля” доведеться витратити до 11 місяців. Це колосальний термін з огляду на, що час реалізації проєкту – п’ять років.

В українських інфраструктурних проєктах занадто велика кількість підписантів документів. Постійні кадрові зміни в Міністерстві розвитку громад і територій призводять до хронічних затримок платежів.

Щоб документи проходили швидше, потрібен один і той же склад фахівців: директор водоканалу, група управління проєктами, міністр розвитку громад і територій, міністр фінансів. Якщо хтось перепризначений, доводиться заходити на нове коло узгодження документів.

Поки узгоджуються документи, кошти не виділяються і роботи на об’єктах припиняються. Втрати часу призводять до втрат грошей. Саме тому за п’ять років Україна освоїла лише 29% коштів від 350 млн дол. При цьому швидкість деградації інфраструктури в десятки разів випереджає швидкість її оновлення.

В асоціації водоканалів давно думають, як змінити ситуацію. З кожним роком ми все більше усвідомлюємо, що вода – це фактор безпеки країни.

Попри наявність річок, Україна вважається однією з найбідніших країн Європи на водні ресурси. Запаси прісної води в нас у 20 разів менші, ніж у Швеції. Якщо держава Україна не ухвалить рішення про розумне ставлення до цього ресурсу, то в найближчі роки ми можемо мати сильну нестачу води.

Для цього нам потрібна національна водна стратегія з урахуванням проблем і завдань водоканалів. Ми живемо в країні, де зношеність міської інфраструктури – одна з найсерйозніших проблем. Кредитні кошти повинні проходити швидше і перетворюватися на кількість реалізованих проєктів.