Валерій Кіхтенко народився у Ростові-на-Дону, а коли йому виповнилося 12 років, із родиною переїхав до Лисичанська — звідти був його батько. Там встиг попрацювати на найпершому на Донбасі содовому заводі та опанував професію журналіста. Відтоді й почалася його любов до міста. Хоч зараз поет знаходиться далеко від рідного краю, але із задоволенням пригадав теплі моменти.
Пан Кіхтенко розказав про свій творчий шлях, мрії та поділився власними віршами з журналісткою видання ТРИБУН Валерією Демидович, цей матеріал редакція ZARAZ.INFO доповнює власними відео-кліпами пісень митця, які були створені за погодженням з автором.
Кіномистецтво
Валерій Кіхтенко займався не тільки написанням віршів чи книг, але й також – сценаріїв до фільмів.
“У 1996 році в Лисичанську у мене були друзі, один із них – кінорежисер, який волею долі опинився у нашому місті. Він запропонував нам зайнятися документальним кіно. Спільно ми зняли три фільми, бо кошти знайшли лише на них. І перша наша робота була до 10-річчя розпаду Радянського Союзу. Це був коротенький серіал, у якому ми показали долі українця, білоруса і росіянина. Розказали, що для кожного з них означав цей період”, – говорить чоловік.
Фільми, зняті за участі пана Валерія, були досить успішні. З ними команда їздила на фестивалі та одержувала премії. Одну із нагород кінематографісти отримали у 2002 році на фестивалі документального кіно в Ялті. Також одна з їх робіт увійшла до десятки кращих фільмів у Берліні.
Згодом команда розпалася, але Валерій Кіхтенко продовжував писати сценарії.
“Із останніх кінематографічних робіт, в яких я брав участь, був фільм «Паралельний всесвіт» спільно з моїм другом, фільммейкером із Чернівців. До нього звернулася закордонна організація з пропозицією про зйомки. В основу фільму була покладена ідея розповідей про реальні долі безхатьків, його метою було зняти напругу у суспільстві по відношенню до цих людей. Бо, як ми знаємо, долі та ситуації бувають різні”, – зазначає митець.
Невдовзі шлях Валерія у кіномистецтві призупинився. За його словами, не було бачення подальшого розвитку у цьому напрямку, бо фільми не купували. Тож чоловік повернувся до своєї роботи у журналістиці. У митця є велика мрія зняти художній фільм.
“Я вже писав декілька сценаріїв, але ніхто ними не цікавився. Мені б хотілося зняти стрічку, пов’язану із окупацією мого міста. І якщо я знайду для цього ресурси – обов’язково про це розповім”.
Письменництво
Валерій Кіхтенко у своєму творчому доробку має декілька написаних книг. Одна із них – “Невідомий Лисичанськ”, яку автор закінчив незадовго до повномасштабного вторгнення, але встиг лише подарувати її друзям.
“Основний тираж залишився у моїй квартирі у Лисичанську. Не знаю, яка його спіткала доля. Я звертався до Луганської адміністрації, щоб перевидати книгу. Вони обіцяли допомогти. Тому це — одна із моїх мрій, яка поки що не здійснилась”.
У книзі автор зібрав низку цікавих фактів та літературно-краєзнавчих есе, які через переплетення ниток часу сповна розповіли про місто.
“Я не історик та не археолог, тому шукав ту інформацію, яка залишилася у народній пам’яті. Ця книга повна розповідей жителів Лисичанська. Бо в кожній сім’ї є якась легенда, традиція або цікавий факт про їх малу Батьківщину. Все це й лягло в основу «Невідомого Лисичанська»”, – зазначає письменник.
Книга доповнена й архівними згадками, бо, за словами пана Валерія, за Радянського Союзу Росії було невигідно розповідати про українське коріння Донбасу. До прикладу, про роль запорізьких козаків у розвитку нашого краю.
На мій погляд, я зібрав чимало фактів, які спростовують думку про те, що росіяни заснували та розвивали Донбас. На основі історичних фактів я довів, що до епохи російськомовності люди розмовляли переважно українською. До речі, за переписом 1858 року в Бахмутському та Слов’яносербському повітах Катеринославської губернії 75% населення становили українці, близько 15% – росіяни. Про це сказано й у російській енциклопедії за 1912 рік
Після повномасштабного російського вторгнення у 2022 році українці почали активно цікавитися історією та приділяти їй особливе значення. Чому так? Митець поділився своїми роздумами.
“Цікавість була завжди, але це було не так помітно. Те, що я відчув на собі, – так це ситуації, коли люди начебто із зрозумілими політичними поглядами кардинально їх змінюють та вискакують з прапорами ворога. Я зрозумів, що це ті, у кого ніколи не було відчуття приналежності до своєї країни. Я називаю їх «перекотиполе». І таких у нас було багато. Починається це, певно, із виховання. Та пропаганда, яка вдерлася в душу ще батькам цих дітей. Однією “Росією 24» тут не обійтись. А ось після Революції Гідності, яка принесла новий поштовх до соціально-економічного та духовного розвитку, у Лисичанську та й в усьому регіоні почала формуватися патріотична еліта, яка поступово повертала громаду до втрачених цінностей. Зараз ми також можемо спостерігати за ситуацією, коли війна у 2022 році знову повитягувала всіх так званих «ждунів». Але я вважаю, що їх все одно стало набагато менше. Бо виростає наша молодь, яка має інші погляди у порівнянні з їхніми батьками. От вона завжди й асоціювала себе із Україною”.
Поезія
Особливе значення у житті пана Валерія займає поезія. У строках його віршів кожен може знайти щось своє, рідне. Таким є вірш, написаний після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році та присвячений Лисичанську. Хоч поет народився зовсім в іншому місті, але місто на Луганщині вважає рідним.
Не питай, чому я прагну крові,
не питай, чому ж я став таким?
Все життя я світ вдихав з любовʼю,
зараз тисне груди чорний дим…
У моєму місті зло з’явилось…
Там, де я вірші писав колись,
кодло клятих орків оселилось,
кажуть, тут Росія буде скрізь…
Але в цих байраках лисичанських
ще у стародавнії роки
зупиняли орди басурманські
запорізькі славні козаки.
І тому недовго панувати
у моєму місті москалям:
хто з мечем прийшов до нас до хати,
від меча завжди загине сам!
Тож за нами буде перемога
і життя навіки без війни,
доля нам така дана від Бога —
захистити світ від Сатани.
“Я писав усе, що в мене на душі. У 2000 році випустив першу збірку під назвою «Міленіум». Й просто перед російською навалою у 2022 році також планував випустити збірку. Вже почали друкувати обкладинку, але не встигли закінчити…”
Прокинувшись від вибухів 24 лютого 2022 року, пан Валерій з родиною почав думати, що робити далі. Згадує, як сиділи у підвалах, людей, які тікали від куль ворога, масивні обстріли, смерті земляків та думки про евакуацію.
“За всяку ціну потрібно було убезпечити рідних та близьких. Ми сиділи у підвалі 9-поверхівки і я зловив себе на думці, що ми можемо й не вийти наверх, якщо прилетить ракета. Бо декілька таких могли завалити будівлю. Тому ще кілька моторошних днів — та 5 березня я останній раз подивився на Лисичанськ і ми з сім’єю виїхали до Дніпра. Це було метушливе та галасливе місто, але неочікувано щедре та співчутливе до чужого болю. А пізніше ми рушили на захід Україні, в Дрогобич”, – говорить чоловік.
Після евакуації поет також продовжує писати.
“Я думав, що не зможу писати після початку повномасштабного. Але ні. Все, що боліло, вилилося у рядки віршів. Як писав Ніцше: «Те, що нас не вбиває – робить нас сильнішими». Так і я, і ми всі. Можливо, я став слабший тілом, але сильніший духом. До речі, за весь свій творчий шлях я вперше написав кілька віршів українською мовою, бо до того писав тільки російською”.
Валерій Кіхтенко один із віршів присвятив й Дрогобичу. Місту, яке його прийняло після виїзду із Лисичанська у 2022 році. Каже, що співчуває і йому, бо багато синів цього краю гине під чорним небом війни.
У Дрогобичі сніг…Не такий, як завжди…
Білий попіл журби землю криє..
Десь на небо пішли українські сини
і палають у янгелів крила…
Наші сльози вони вже не випʼють до дна,
бо самі теж, як люди, ридають…
Там у пеклі війни гинуть наші сини,
в вічність янгели їх проводжають…
Десь на Сході мій друг серед куль і вогню
що є сил ворогам насипає,
я молитви свої надсилаю йому,
хай Господь його там захищає!
У Дрогобичі – сніг, не такий, як завжди,
але бути весні неминуче!
Стане квітами той білий попіл журби,
у Дніпрі, Маріуполі, Бучі…
Мій повернеться друг, всупереч всім смертям,
ми зустрінемось радісно вдома!…
Тільки зморшки солдатські з облич не зійдуть,
і у грудях не згладиться втома…
Багаторічна робота у журналістиці та розуміння відеозйомки дали змогу Валерію Кіхтенку працювати в організації Карітас на заході нашої Батьківщини.
“Спочатку я хотів писати професійні тексти для організації, але керівник сказав, що потрібно й знімати. Тому в одній особі я режисер, автор сценаріїв, та оператор. Знімаю соціальні відео, історії біженців, допомогу, яку надає Карітас нужденним людям, і щось таке позажанрове, наприклад веселі відео для дітей із вадами здоров’я”, – каже чоловік.
Письменник мріє повернутися додому на Луганщину та поїхати на дачу, де він займався вирощуванням винограду та виготовленням вина.
У Лисичанську залишилася моя частинка душі. Це світлиця у моїх спогадах. Здається, у кожного це місто своє та кожен взяв від нього щось особливе. Все гарне та радісне, що сталося зі мною, — пов’язане із Лисичанськом. Мрію повернутися
Моє життя — як човен без керма,
пливе куди відносить течія…
Там, де залишився причал мій рідний,
сьогодні все вороже та огидне.
Але я бачу скрізь туман і пил,
як вітер колихає той ковил,
який на мій садок
привільним степом дихав,
і я тоді не знав, що прийде лихо,
западина поглине білий світ,
і міни повилазять замість квіт.
Не стану на коліна, не злякаюсь,
і духом не впаду і не зламаюсь,
бо українець я, нащадок козаків,
і хоч мені багато вже років,
за рідну землю та за волю вічну
візьмуся за ту справу звичну,
яка зове мене мов Заповіт —
перемогти в бою ворожий світ
і врятувати, як свою родину,
мою завжди кохану Україну!