Історія з оголошенням Булгакова «українофобом» є частиною більш спільного питання – як має сучасна Україна ставитись до діячів минулого, які, будучи народженими в Україні, при цьому або писали російською мовою (як Гоголь чи Булгаков), або вважали себе російськими (як Ігор Сікорський), або стали видатними вченими в Москві, з Україною себе не ідентифікуючи (як Сергій Корольов), або творили українською, але за часів радянської влади із цілком певним ідеологічним забарвленням. Про це пише Страна.
«Як ставитися до автора «Пісні про Сталіна» Максима Рильського?
До автора численних віршів про Леніна Павла Тичину?
До лауреата Сталінських та Ленінських премій, знаменитого режисера Олександра Довженка, який також зняв знаменитий фільм «Щорс», де в карикатурній формі зображена УНР і в героїчній – Червона армія?
Фільм «Щорс» на десятки років став у СРСР «канонічною» версією подій в Україні у 1918–1919 роках. І явно зіграв у просуванні «наративів» багаторазово більшої ролі, ніж «Біла гвардія» Булгакова.
Порівняно із «Щорсом» та іншими творами вказаних вище авторів, «Біла гвардія» виглядає нейтральною історичною розповіддю. А сам Булгаков, явно не обласканий Радянською владою письменник, є справжнім дисидентом.
Сам Довженко, хоч і служив в армії УНР, перейшов потім на бік більшовиків і в «гріхах молодості» покаявся, написавши у своїй автобіографії, що «зайшов до Революції не в ті двері»
І якщо Булгаков за нинішніми офіційними мірками – «укранофоб», то Довженко тягне на «колаборанта».
Претензії, за бажання, можна пред’явити взагалі будь-кому. Тарас Шевченко, наприклад, прозу писав російською мовою. Можна поставити питання «чому не державну?».
Автор «Енеїди» Іван Котляревський служив офіцером у російській імператорській армії, воював проти турків, у 1812 році створив полк для боротьби з Наполеоном.
Його також можна записати в «колаборанти» або навіть «окупанти».
Тому, застосовуючи мірки сьогодення та норми Кримінального кодексу України в редакції 2024 року до діячів минулого, можна зайти надто далеко.
«Заканселити» сотні відомих українців чи уродженців України, які мешкали до 1991 року. І це буде унікальним досвідом. Тому що, як правило, будь-яка країна прагне оголосити «своїми» якомога більше відомих людей, створюючи та примножуючи свій символічний історичний капітал».