“Коли ти зациклений не на собі, а на допомозі іншим – ти не відчуваєш так гостро все, що відбувається”,- розповідає переселенка з Харькова юристка Євгенія Єнікеєва. Власну життєву історію переселенки-біженки, Євгенія розповіла під час вистави «Без сорочки» форум-театру «ВПО для ВПО» за підтримки Полтавського батальону небайдужих (про що редакція ZARAZ.INFO писала раніше).
Фото ZARAZ.INFO/ Євгенія Єнікеєва
Життєва історія
переселенки Євгенії Єнікеєвої
24 лютого заскочило мене на харківській Баварії. Коли я зараз намагаюся згадати свої тодішні емоції ….я не можу чітко їх описати! Справа в тому, що багато часу я проводила у реабілітаційному центрі, як волонтер. Я юрист. Допомагала тим, хто потребував, відновити документи. Чи подати якісь позови… Ну, все, в чому була у них потреба.
23 лютого я затрималася допізна. І залишилася ночувати – там є волонтерська кімната. Специфіка закладу така, що його постояльці, насамперед, мають приборкати свою психіку. Мобілки при цьому – не найкращий помічник, тому вони свідомо здають їх на зберігання адміністрації. І я, до речі, дуже часто свою там теж вимикала і заглядала у неї вкрай рідко.
І от, коли все почалося, ми дізналися про це лише за кілька годин. Приїхали працівники і сказали нам. Навіть не можу зрозуміти, як все це закрутилося-завертілося, але ми одразу ж почали займатися евакуацієї. У Полтаві є центр із цієї мережі, тому вирішено було евакуюватися туди. Це дуже непроста історія, оскільки не всі пацієнти – самодостатні і можуть самоорганізуватися. І от що я пізніше зрозуміла…. Коли ти зациклений не на собі, а на допомозі іншим – ти не відчуваєш так гостро все, що відбувається. Я займалася ними і не переймалася своїми проблемами і страхом. Я знала, що мама поїхала волонтерити в Свято-Покровський монастир і їх з подругами там прихистили: старе приміщення, товстезні стіни, підвал – там було відносно надійно як для Харкова.
Після евакуації реабілітаційного центру я повернулася і влилася у волонтерську бригаду, яка займалася евакуацією харків*ян. Часто нам доводилося вивозити стареньких, яких покинули власні діти. Знаєте, вони навіть намагалися їх виправдовувати: «Та вони ж молоді, бистрі – вжих і поїхали! Я ж їм, як обуза…»
Знаєте, у зрозуміла дуже важливу річ: у цій війні ми втрачаємо не лише матеріальне, а й сенси. І це значно страшніше… Війна – це не лише про «наші»/ «фашисти», чорне/біле. Війна – це про набагато більше кольорів і відтінків… Пригадую, до війни у сусідньому під*їзді підліток-неформал був, років 15. На нього бабуськи постійно нарікали – то палив, то співав голосно у під*їзді, то дебоширив, ну таке… А коли все почалося – взявся патронувати старих людей у всьому домі. Одиноких, чи кого покинули напризволяще. Ходив за їжею і водою для них, ліками, інші проблеми вирішував. Хлопець 15 років, він миттєво подорослішав! А інтелігентний сусід, який раніше любив показово, як на виставці, сумочку комусь на другий поверх піднести, через свої 100500 баулів при евакуації викидав з машини бабусю-сусідку, яка брала в невідому дорогу лише ікону і клітку з кошенятами! Так буває… Бачите, навіть «фашистів» не треба, щоб дещо зрозуміти про людей…
Я не забуду зграю домашніх собачок (модних, доглянутих, в різних светриках-шапочках), що збилися в одну компанію і ошаленіло неслися вулицею під звуки вибухів і завивання сирени. Вони намагалися триматися купи, щоб вижити, бо їх об*єднало спільне горе – їх зрадили. Ті, хто ще вчора не спускав з рук, купував ласощі, хизувався на прогулянках….
Люди…Війна показала, яке провалля між ними буває… Війна ж нам теж послана не лише ЗА ЩОСЬ, а й ДЛЯ ЧОГОСЬ. Щоб зрозуміти щось нове і про себе – в тому числі.
Так складалося, що в тому, довоєнному житті, я, як юрист, за великим рахунком, завжди мала ставати на чийсь бік. Приймати рішення. Інша сторона при цьому, звісно ж, програвала. У мене, як, підозрюю, і в багатьох, теж була профдеформація. Це коли ти обираєш клієнта «пожирніше», зважаючи на його платоспроможність. Ну ви розумієте… Війна все змінила! Вона, як невидимий психолог, провела в мені потужний переформат: прибрала гординю, навчила розставляти пріоритети, розуміти, що абсолюююютно не варте навіть уваги, а не того, щоб нервувати через це. Вона показала, ЩО я повинна винести із цієї війни. Що є вічні цінності – співчуття, милосерця, здатність жертвувати собою. Я не гидую допомагати тим, хто сьогодні в скрутних обставинах. Я вам більше скажу – мені це потрібно! Для того, щоб знати: я відчуваю, я вмію любити і співпереживати, я готова жертвувати, зрештою, що я — не робот! (Дивіться відео).
Читайте/дивіться по темі: «Знайди крила і вилітай!» Історія вчительки-переселенки з Попасної Марини Устенко (Відео)
Форум-театр «ВПО для ВПО» показав виставу “Без сорочки” про переселенців (Відео)
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» у рамках проєкту міжнародної організації «Internews Network»
***
DONATE. Підтримайте незалежну журналістську діяльність редакції ZARAZ.INFO
Отримувач: ГС “ГРОМАДСЬКИЙ IНСТИТУТ РЕГIОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ”, ЄДРПОУ/ДРФО 42889473, Рахунок: UA383047950000026002053729142 Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога
***
Адреса для листування: [email protected]