«Они хотели закатать нас в асфальт,
но не знали, что мы — СЕМЕНА!«-
мексиканське прислів’я
Філософії пост. Про Україну. Сьогодні народилася моя країна. І я більше не відчуваю тієї гордості за свою батьківщину, яку відчувала в цей день навіть рік тому.
Адже загальна соціально-політична ситуація як в Новопсковському районі, так і у всій Луганській області не тільки не змінилася, а значно погіршилася. Об’єктивно: підконтрольну частину нашої області цинічно віддано на відкуп опоблокам…., які, через тотальну безкарність від правоохоронних органів, у відкриту грабують місцеві бюджети, землю та комунальну власність, назвавши це придуманим терміном «політична дієта».
Фото 18.08.2017г. святкування 100 річчя НВК «Заря» у м.Рубіжне. Голова Луганської ОДА Юрій Гарбуз (другий праворуч у другому ряду) у оточенні виключно опоблоківців спілкується з головою фракції «Опозиційний блок» у ВРУ Юрієм Бойко (третій праворуч у другому ряду)
Права людини не діють ні на непідконтрольній частині Луганської області, ні на підконтрольній українській владі. Наша область роздерта, пошматована, розірвана і стікає кров’ю українських солдат та місцевих жителів. І замість того, щоб об’єднувати нашу територію — проводяться дешеві, пусті піар-акції то під егідою губернатора… то ще від когось.
Наші чиновники, беручись за будь-яку ініціативу — перетворюють її на пшик це в кращому випадку, а в гіршому варіанті — з неймовірною силою плекають внутрішній протест насадженими ззовні «принуділовками». Для прикладу приведу останню акцію, в якій жителям Новопсковського району було запропоновано зібрати подарунки для українських воїнів до Дня Незалежності України. Ідея — супер! Втілення як завжди: наша місцева влада, щоб не париться, ЗОБОВ’ЯЗАЛА працівників бюджетної сфери з заробітної плати виділити по 100 грн і купити солдатам подарунки. А ви ж розумієте, що бюджетники — це раби системи, їм наказали — працівники зробили. Бо це питання стоїть «на контролі», і в випадку незгоди працівника чекає звільнення з посади. Тож на виході — цю акцію в районі провели, і подарунки воїнам передали. Але що маємо в результаті: ОСАДОК. А він, з присмаком гіркоти, безвиході та комплексом меншовартості, адже це вибір — без вибору! Бо нічого не змінилося. Так працювала Партія Регіонів у нас в районі, так здійснюють менеджмент управління і зараз. Сцарь наказав — раби зробили.
Або інший приклад. Два дні тому в Новоайдарському районі відкрили телевізійну вишку для того, щоб нарешті через три роки війни на непідконтрольній території запрацювало наше українське телебачення та радіо. Коли я оглянула фото-відео з цієї урочистої події з відкриття тієї вежі, на якому радісно і Президент України, і місцеві чиновники вищого рангу раділи та звітували про чергову перемогу в інформаційному просторі, то мене здивувало те, що ця вишка — це проста металева конструкція, яка зварена з труб…з простих труб КАРЛ(!!!) і на ній був прикріплений передатчик. Тобто, за три роки — наша влада не змогла зварити таку конструкцію та купити передавач? Я не розумію таких очевидних речей і не хочу вдавати, що така вежа, а може ще десятки таких веж, які вже ДАВНО повинні були бути встановлені і транслювати на ту, територію українські новини — це ПЕРЕМОГА. Для мене особисто це певна ЗРАДА стратегічних напрямів в питанні припинення війни та відновлення миру.
Я ділюся лише деякими власними спостереженнями життєдіяльності нашої території, і лише за останні два тижні. І мене неприємно шокує те, що бачу, чую та відчуваю. В мене особисто, як мабуть і у інших жителів Луганщини, за цей, 26 рік народження — прийшло повне розчарування в державі з її антисоціальною політикою, у владі, з її масштабною та непереборною корупцією, в реформах-судорогах, які не тільки не покращують життя простих людей, а лише імітують зміни в нашому суспільстві. Колись, в далекому 2014 році, коли я працювала директором центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді — то тоді в нашому районі та області вже була подібна ситуація, яку я описувала так: «Що вуха чують одне, а очі бачуть інше! І цей розрив — всі більший і більший«.
Тож, сьогодні в День народження моєї країни, розмірковуючи про те, як минув цей рік для Новопсковського району, нашої Луганської області та всієї України — вирішила поділитися своїми думками з приводу того, що відбувається тут у нас, саме в цей, нелегкий час. Проте, буде об’єктивно перерахувати і сильні сторони 26 року незалежності. Вважаю, що небайдужість, активність простих громадян до життя нашого району, області та країни — це наш основний здобуток. Те, що люди почали розуміти, хто і як нами управляє, як розподіляє загальні ресурси: фінансові, політичні, соціальні — це круто. І те, що людям болить — це також надзвичайно важливо. Бо біль — це прихована і затиснута в тілі Сила, яка рано чи пізно вибухне і змите на своєму шляху всі ті ракові пухлини місцевої опоблоківської влади, які не дають жити та розвиватися нашому району, області та Україні.
Вважаю, що Луганщина завинила всій країні в тому, що ми не зупинили війну на нашій землі. Але я твердо переконана в тому, що нам цю вину і спокутувати, шляхом розбудови нашої держави. Чому я вірю, що зміни в країні почнуться саме з нас? Тому, що ми, на власній шкурі відчули, що таке втратити рідну землю та власний дім. Тому, в підсумку нагадаю своє улюблене мексиканське прислів’я: «Они хотели закатать нас в асфальт, но не знали, что мы — СЕМЕНА!» З днем народження, тебе Україно! Гарних тобі сходів на Сході:)))
Тетяна Соловйова
(сторінка у фейсбук)
