На Луганщині, починаючи з 2014 року, представники громадянського суспільства провели велику кількість культурних заходів. У цій статті автор зібрав найбільш помітні у царині кіно заходи пов’язані з Луганською областю. Вони були різні: фестивалі, освітні семінари, практична режисура, проте їх об’єднувала спільна ціль – інтегрувати місцевих жителів, які цікавляться мистецтвом у професійну кіноспільноту, щоб у майбутньому створити тут творче об’єднання, майстерню або школу. Це дасть поштовх до розвитку кіно на місцях і вирішуватиме нагальну державну проблему, чому авторське кіно не окупається у прокаті.
За інформацією Держкіно, з 2014 по 2019 роки було знято 133 фільми. За винятком декількох комедій більшість цих фільмів не окупили себе в прокаті. Навіть історичний фільм «Захар Беркут», який був лідером у 2019 році за кількістю проданих квитків не окупився.
Проблема в тому, що у нас глядач охоче ходе на американське кіно, ігноруючи авторське українське. У європейських країнах, у яких американське кіно домінує над національним цю проблему вирішують по-різному. У Польщі, наприклад, кіноосвіта введена до шкільної програми. Там створили проєкт «Filmoteka Szkolna», який вчителі, користуючись розробленими методичними рекомендаціями, використовують на уроках, коли аналізують із учнями побачений фільм. Це сприяє критичному мисленню учнів і прищеплює їм інтерес до кіно.
Україні слід йти тим самим шляхом, популяризуючи авторське кіно серед молоді, щоб потім, використовуючи досвід представників громадянського суспільства, створити корисний для всіх проєкт із зрозумілим алгоритмом дій.
«З країни в Україну»
З 2014 року в області проходе мандрівний фестиваль «З країни в Україну» організатори якого, популяризують сучасні течії театру, авторське кіно, цікаву літературу і «живу» музику.
У 2016 році фестиваль проходив у Сєвєродонецьку, Лисичанську і Старобільську. У рамках фестивалю його учасники-волонтери запросили режисера Юрія Шилова, режисерку Любов Дуракову і аспірантку Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, режисерку Тетяну Полянську. Приїзд професійних режисерів під час, якого вони показали свої фільми, провели майстер-класи, познайомилися з місцевими жителями, можна вважати початком кіноруху на Луганщині після звільнення її від незаконних збройних формувань.
Юрій Шилов показав короткометражний (30 хвилин) документальний фільм «Панорама». Місцеві жителі, які цікавляться кіно, пробують писати сценарії, могли поспілкуватися з Юрієм і задати йому питання. Тим, хто слідкує за творчістю молодих режисерів і планує сам знімати було корисно узнати, чим короткий метр відрізняється від повного. У 2019 році режисер показував уже повний метр (72 хвилини) фільму на Одеському міжнародному кінофестивалі. У тому ж році «Панорама» представляла Україну у конкурсній програмі документальних фільмів на кінофестивалі у Карлових Варах, а Юрія було обрано до Європейської кіноакадемії. Після фестивальних показів фільм вийшов у всеукраїнський прокат.
Тетяна Полянська показувала курсові і дипломні роботи різних років режисерів анімаційного кіно Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. У Тетяни під час фестивалю зав’язалися знайомства з представниками громадських організацій. Вона продовжує цікавитися подіями на Сході, і у січні цього року в Лисичанську провела майстер-клас, підсумком якого був мультиплікаційний фільм для дорослих «Спочатку перевір, потім вір!»
Любов Дуракова показувала документальний фільм «Сестра Зо» спільно знятий з Алісою Коваленко у 2014 році. Фільм про дівчину, яка частину свого життя присвятила професійному футболу. На показі був тренер жіночої футбольної команди «Луганочка», переселенець Микола Нікішин, який до війни допомагав організувати зйомки декількох сцен. Аліса і Люба після отримання освіти у Києві продовжили вчитися режисурі у польській кіношколі імені Анджея Вайди. Після «Сестри Зо» у режисерок був наступний спільний фільм «Аліса в Країні війни» зйомки, якого почалися з Майдану і тривали протягом трьох років. Фільм знятий за підтримки Польського інституту кіно отримав велику кількість призів на міжнародних фестивалях.
Очевидно, зустріч із тренером вплинула на творчі плани режисерок. Вони продовжили працювати разом у 2018 році на зйомках десятисерійного телефільму про жіночий футбол в Україні. Одна з серій присвячена команді «Луганочка». Після початку війни на Донбасі команда переїхала у Сєвєродонецьк.
Зараз Аліса за підтримки Держкіно знімає новий документальний фільм «Експедиція 49». Режисерка спостерігає з камерою, як живуть поруч із лінією фронту дві дівчини із Станиці Луганської, два хлопці-підлітки з Золотого та один із села Валуйське Станично-Луганського району. Фільм знімається у форматі 4K. Монтаж триватиме близько півтора року. Ймовірно, фільм буде готовий ближче до кінця 2021 року.
Кінолабораторія
Фундаментальна освіта двох режисерок, практичний досвід були використані під час кінолабораторії, яку організувала «Academy of Visual Arts» у Харкові в 2018 році за підтримки Українського культурного фонду. Протягом шести тижнів 19 учасників із Донецької та Луганської областей, які хотіли знімати своє кіно вчилися мистецтву. Люба була кураторкою у царині кіно. Вона розповідала про відмінності між авторським і телевізійним фільмом, польською і київською кіношколами, вчила на конкретних прикладах, як працювати з історією. Із Сєвєродонецька мистецтву кіно навчався Магомед Андрієв, який зняв фільм «ANTiLЮDi». До речі, зняти короткометражні фільми під час лабораторії змогли лише 7 чоловік. Наступного року «Academy of Visual Arts» провела таку лабораторію в Ужгороді, де кураторками були Аліса і Люба.
До теоретичної програми входили перегляди і обговорення фільмів. Учасникам показували фільми Марини Разбєжкіної, Віталія Манського, Сергія Дворцевого, одного з основоположників київської школи документального кіно Олександра Коваля, Яцека Блаута та інших визнаних майстрів.
— Якщо коротко про, що мій фільм, — розповідає Магомед Андрієв, — то його зміст можна передати слоганом «Punks not dead», тобто панк не вмирає. Мій герой все життя «панкує», але панк у нього сімейний. Дружина не розуміє захоплення музикою Андрія. У нас було небагато часу на зйомки 10 днів. З них безпосередньо зйомки зайняли 3 дні. Фільм, як це часто буває у документалістиці знімався без чіткого сценарію. Для себе на чернетці я написав приблизну послідовність сцен. Але, коли знімаєш реальне життя і занурюєшся у нього, то важко дотримуватися сценарію. Наприклад, сцена у музикальному училищі була знята випадково. Мені за декілька годин до початку заходу подзвонив знайомий і сказав, що у нього є вільне запрошення. Я рішив йти в училище і знімати. Коли фільм показували на публічному майданчику в Харкові, цікаво було спостерігати за реакцією глядачів. Є у фільмі постановочна сцена у гаражі, за яку мене критикували інші учасники, мовляв, це — відхід від справжньої документалістики. Я отримав різні відгуки на фільм. Один мій знайомий зацікавився цією історією і сказав, що варто зняти повний метр на професійній техніці.
Про те чим відрізнялися дві лабораторії, та хто має далі працювати з талановитими режисерами, які зняли свій перший фільм журналіст «Зараз-Інфо» запитав у режисерки Люби.
— З кожною лабораторією було по-своєму цікаво працювати. Учасники першої лабораторії із Луганської та Донецької областей ніколи не знімали фільми і не були пов’язані з мистецтвом. Вони, скоріше, погодилися брати участь ради цікавості, тоді, як у Ужгороді були люди, які реалізували себе у різних мистецтвах і розуміють, чого хочуть у кіно. Учасники з Донбасу в Харкові близьких знайомств не мали, їм складно було за обмаль часу знайти героя, тому Магомед Андрієв знімав фільм у себе дома в Сєвєродонецьку. У Харкові я багато часу приділяла теорії, розповідала про документальний театр, фотографію. В Ужгороді скоротила час на фотографію тому, що серед учасників було багато тих, хто професійно займаються цим мистецтвом. З кожної лабораторії після її завершення будуть 1-2 людей, які експериментуватимуть далі у кіно. Потрібно в областях розвивати індустрію. Невеликий бюджет для нового фільму цим людям можуть надавати кінокомісії. Минулого року Верховна Рада ухвалила Закон, який регулює роботу кінокомісій і тепер органи місцевого самоврядування можуть самі створювати ці структури, формувати бюджет для реалізації програм по підтримці кінематографії у регіоні, — підсумувала режисерка.
«MyStreetFilms» і «Платформа української документалістики»
Випускниця Національного університету «Києво-Могилянська академія», співзасновниця міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86», режисерка Надія Парфан у 2016 році показала в сєвєродонецькому офісі ГО «Восток-SOS», який використовувався, як громадський майданчик документальний фільм «Reve ta stohne». Це була дипломна робота Надії, яку вона зняла, навчаючись у польській кіношколі імені Анджея Вайди. У режисерки були наміри створити на Сході кіномайстерню, у якій українські та європейські режисери вчили б місцевих людей знімати кіно. Створений Надією і її однодумцями у 2015 році проєкт «MyStreetFilms» був першим поштовхом до такої майстерні. Під час проєкту його учасникам із Луганській і Донецькій областей, хто хотів знімати кіно надавалася технічна та консультаційна підтримка.
— Участь у проєкті допомогла мені сконцентрувати зусилля, щоб остаточно змонтувати і завершити фільм «Сєвєродонецьк» над, яким я працював, — ділиться враженнями від «MyStreetFilms» художник, представник неформального творчого об’єднання «Луганская контемпорари диаспора» Євген Королєтов. Він був єдиним учасником із Сєвєродонецька.
— Я скористався можливостями, які надає фестиваль «86» режисерам, – веде далі Євген, — показав фільм у кінотеатрі міста Славутич та на громадських майданчиках Дніпра, Запоріжжя і Енергодара. Це була багата на враження насичена поїздка під час, якої я познайомився з цікавими людьми. Проєкт був орієнтований на аматорів, які хочуть знімати масове кіно, але не знають як. Проте я сформований художник із досвідом, загартований у різних проєктах і мав своє бачення, як вибудовувати фільм. У майбутньому хотілося б, щоб організатори враховували рівень підготовки учасників.
Бажання створити кіномайстерню на Сході є і в Лариси Артюгіної, яка до 2015 року викладала режисуру в Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. У 2018 році під час мандрівного фестивалю документального кіно «Docudays UA» у Луганській області Лариса провела майстер-клас, розповідаючи про «мокюментарі» (mockumentary – від англ. to mock «підробляти») жанр у кіно та телебаченні, який імітує документальну зйомку. Лариса з глядачами розібрали телевізійну гумористичну програму «Ленін – гриб», яку показали по радянському телебаченню в 1991 році. Із таких програм починався процес підміни реальності у інформаційному полі Росії.
Лариса створила проєкт «Платформа української документалістики» , який складається з трьох компонентів: продакшен, кіношкола і архів. За підтримки Посольства США в Україні у 2019 році Лариса разом із викладачами американських вишів, колегами-режисерами провели у місті Щастя освітній проєкт “Університет без кордонів”, в якому навчали школярів медіаграмотності і документальній зйомці. Зараз Лариса з режисеркою Мартою-Дарією Клінавою із Білорусії працюють над створенням документального фільму «Щастя як емоція», зйомки якого проходять у Щасті.
Досвід Литви
За інформацією мистецтвознавиці, експертки у царині кіно Сонати Жальнеравічюте, у Вільнюсі працюють близько 20 кінозалів різної місткості.
Соната пропрацювала 19 років директоркою одного з найстаріших кінотеатрів Вільнюса «Skalvija». У 1993 році кінотеатр реорганізували у кіноцентр.
У місті 3 кінотеатри, які показують переважно авторське кіно. Один із них муніципальний кіноцентр «Skalvija» входе до європейської мережі кінотеатрів «Europa Cinemas». Кінотеатри, які виконують протягом року програму авторського кіно і погоджені з мережею кіноосвітні проєкти, отримують від неї європейську субсидію. «Skalvija» щорічно отримує близько 15 тисяч євро. Місто виділяє кіноцентру гроші на оплату комунальних послуг, за необхідності фінансує ремонтні роботи.
При кіноцентрі працює академія, в якій професіонали навчають молодь у віці 14-18 років знімати кіно. Періодично учні запрошують друзів і батьків на показ своїх робіт, а кращі відправляють на міжнародні фестивалі. Ціна за навчання протягом двох років невелика. Щорічно академія випускає близько 30 чоловік частина, з яких продовжують навчатися мистецтву в професійних вишах.
Щорічно у вересні «Skalvija» проводе міжнародний фестиваль документального кіно «VDFF» у програмі, якого можна подивитися стрічки Антоніоні, Бертолуччи, Джармуша та інших майстрів авторського кіно.
Менеджери «Skalvija» розробили для учнів шкіл спеціальну програму «Вчусь по кіно». До програми входить показ дитячих і історичних фільмів. Після перегляду діти з дорослими обговорюють побачене на екрані, акцентуючи увагу, на мові кіно. Ця схема співробітництва відпрацьована і буває, що школи самі ініціюють перегляд фільму.
В аеропорту Вільнюса недавно запрацював автомобільний кінотеатр із величезним, найбільшим серед країн Балтії екраном. Для кінотеатру відведене спеціальне місце, де можна щодня, не виходячи з машини, придбати квиток по інтернету і подивитися авторське литовське кіно та інших європейських країн. В умовах карантину – це зручно. Квиток для однієї машини коштує 18 євро.
Приватний кінотеатр «Pasaka» у центрі Вільнюса у теплу пору року проводе покази під відкритим небом. На ці заходи кінотеатр отримує дотації від міста або культурного фонду. Глядачу квитки на показ під відкритим небом коштують трохи дорожче, ніж у звичайному залі.
Матеріал створено в рамках стипендіальної програми «Залишайся у професії», яку організувала ГО «Інтерньюз-Україна» за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією «Internews».
Назаренко Роман