“З нами, педагогами, з 1 вересня минулого року перервали трудові відносини. Зарплату залишили лише директорці і сторожу. А інші? А інші – «попали у складні життєві обставини»…Я дуже люблю свою роботу і не хочу перевчатися на когось ще, бо вважаю, досвідчених фахівців у цій сфері не надмір! Але я не відчуваю захисту держави, на жаль. А от від простих людей – так!”, -розповідає в своїй життєвій історії переселенка з Слов’янська, вчитель логопед за фахом Юлія Козинець. Також вона в голос каже, те за що мовчать інші: “Мені образливо чути і в Полтаві – «оті ВПО»”. Також вона розповідає про реалії бойових дій, які відчувають на собі мешканці Краматорська, Слов’янська Донецької області: “Всі завчили віршик: « Хлор – біжи на бугор, аміак – в підвал фігак!» Власну життєву історію переселенки-біженки, Юлія розповіла під час вистави «Без сорочки» форум-театру «ВПО для ВПО» за підтримки Полтавського батальону небайдужих (про що редакція ZARAZ.INFO писала раніше).
Життєва історія
Юлії Козинець
“У мене точно було відчуття, що війна – неминуча. Ми навіть розробили сімейний «план А» і «план Б». Хм… вони не спрацювали…
24-го лютого я прокинулася о 4:30. Прокинулася від вибухів у Краматорську, це кілометрів 13 від нашого Слов’янська. І, хоч я знала, що це буде, — всередині все обірвалося… Зі своєї квартири на третьому поверсі ми майже на місяць переселилися до мами чоловіка. Вона жила в сусідньому будинку, але на першому. Звідти ближче було спускатися в укриття. Маломобільна свекруха, яка ледь пересувається по квартирі, навідріз відмовилася це робити. Максимум, діставалася ванної кімнати.
У магазинах якось дуже швидко все зникло: і люди, мабуть, з переляку все розмели, і постачання погіршало. Виручав місцевий міні-риночок, де можна було купити свіжі продукти. Паралельно почали збирати сумки, бо розуміли – їхати таки доведеться. Я не можу пояснити зараз, чому я думала, що там, куди ми виїдемо, жити доведеться у якомусь підвалі… На автопілоті збирала лише темні речі і купу плетених шкарпеток. А ще у кожній сумці, коли розпаковувала, знайшла аптечку, всього їх вийшло 4. І комплектація кожної залежала від того, чим на той час були наповнені новини. В одній – засоби на випадок хімічної атаки (пам’ятаєте, як кілька тижнів ми жили саме цими страхами?) А ще всі завчили віршик: « Хлор – біжи на бугор, аміак – в підвал фігак!»
Мабуть, у мене профдеформація. Я педагог-логопед. Все життя з дітьми. Все життя за когось відповідаю! І чомусь в тому емоційному хаосі я уявляла, що там, куди ми попадемо, я буду, може, єдиною адекватною (бо навіть на підсвідомості прошито – «Зберігати спокій!») І мушу допомогти, в разі чого, іншим. Я й аптечки ті всі так укомплектувала – допомагати іншим. Може, дітям… В моєму житті вони завжди були поряд.
Виїхали ми в кінці березня, щойно змогли роздобути пальне. Їхали «в нікуди»… Таке відчуття підсилювали ще відсутність доріг і зняті вказівники. Навігатор будує три напрямки – вибирай, який хочеш! Машина була забита тим, що для життя: свої звичні подушки, ковдри, постільна білизна. Так, наш багажник точно був «не про цінні речі»))) Та й, знаєте, війна змінила мою уяву про цінність речей. Це точно…
Вже у Полтаві ми з місяць «видихували» стрес – просто щодня 15-17 км ходили пішки, немов «затоптували» ту кляту війну…Але це непросто. У мене батьки на окупованій території, під Маріуполем. І сестра. А племінник, сестрин син, азовець, більше року в полоні. Був і в тій стражденній Оленівці. Віримо, що живий. Бо його бачив…Знаєте, як ото в житті буває! Росли собі два хлопці-ровесники, дружили, мріяли про щось, планували. А потім раз – і по різні боки барикади! Один зрікся України і воює проти українців. Зараз поранений, лежить у госпіталі. А нашого Івана разом з іншими полоненими пригнали там прибрати. От вони й зустрілися… Спочатку поглядами, а потім змогли перекинутися кількома словами. Той запроданець і передав інформацію своїм батькам, а вони вже – моїй сестрі.
Мені важко тамувати образу. Не на орків, що з них візьмеш?… На «наших». Хоча… Ну які вони наші? Поробили російські документи, влаштувалися до окупантів на роботу і чекають… пляжного сезону. Пляжного сезону, уявляєте!? Кончені люди…
Але мені образливо чути і в Полтаві – «оті ВПО». Ми працюємо, ми самостійно оплачуємо квартиру, доглядаємо маломобільну свекруху. Ми нормальні і здраві. Нещодавно на одному з тренінгів почула популярний тепер в соціальній сфері вислів – «люди, які потрапили у складні життєві обставини». Ну так, це і про нас. З нами, педагогами, з 1 вересня минулого року перервали трудові відносини. Зарплату залишили лише директорці і сторожу. А інші? А інші – «попали у складні життєві обставини»…Я дуже люблю свою роботу і не хочу перевчатися на когось ще, бо вважаю, досвідчених фахівців у цій сфері не надмір! Але я не відчуваю захисту держави, на жаль. А от від простих людей – так!
З перших же наших полтавських місяців я у волонтерській групі, бо не можу не допомагати – я гіперемпат. Та й моя професія саме про це: учитель не може бути відстороненим від дітей. Особливо – дітей з інклюзією!
Я дуже багато думаю про перемогу. Про те, якою вона буде. А ще – про розуміння патріотизму. Ось сьогодні, наприклад, День вишиванки. Коли настане День Перемоги, перше, про що я подумаю: «Де моя вишиванка?» Бо для мене це буде не «свято з бубном», а день пам’яті. Про тих, хто заплатив за неї найдорожчим. Я давно хотіла вишиванку. Гідну, якісну. Такі речі три копійки не коштують, то ж все відкладала. Тепер вирішила – час! Спочатку хотіла чорну, а узор по ній – бронзово-золотий. А зараз хочу лише чорну з червоним, як символ життя і смерті, боротьби і Перемоги. І червоні буси до неї я вже купила. Як же без червоних бус у День Перемоги?!”
Дивіться відео.
Читайте/дивіться по темі: «Коли ти зациклений не на собі, а на допомозі іншим – ти не відчуваєш так гостро все, що відбувається»,- переселенка з Харькова Є. Єнікеєва
«Знайди крила і вилітай!» Історія вчительки-переселенки з Попасної Марини Устенко (Відео)
«Там на шиї у кози моєї не дзвіночок залишився, а серце моє». Історія переселенки Антоніни Горбачової (Відео)
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» у рамках проєкту міжнародної організації «Internews Network»
***
DONATE. Підтримайте незалежну журналістську діяльність редакції ZARAZ.INFO
Отримувач: ГС “ГРОМАДСЬКИЙ IНСТИТУТ РЕГIОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ”, ЄДРПОУ/ДРФО 42889473, Рахунок: UA383047950000026002053729142 Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога
***
Адреса для листування: [email protected]