Site icon ZARAZ.INFO

«Знайди крила і вилітай!» Історія вчительки-переселенки з Попасної Марини Устенко (Відео)

“Дорогі мої друзі! Дозвольте вас так називати. Бо відчуваючи таку підтримку я розуміє, що ми не самі . Що ми з усіма лихами в своєму житті впороємося. Втративши все в своєму житті- зараз не має мого міста. Я втратила найдорожчу людину в цій війні- Тата. Але я вірю він зараз на мене дивиться. Я відчуваю його підтримку. Не маючи змоги вже виїхати взагалі з мого міста Бог подарував мені крила. І я дивом вилитіла, і тут в Полтаві я зустріла чарівну красуню жінку Інну, яка зараз надихає мене”,- звернулась до глядачів вистави “Без сорочки” (про яку редакція ZARAZ.INFO писала раніше) форум-театру “ВПО для ВПО” Марина Устенко- директорка ліцею №21 міста Попасна Луганської області.

Фото ZARAZ.INFO/ Марина Устенко- директорка ліцею №21 міста Попасна

І далі вчителька, переселенка з пострадалої від бойових дій Попасної продовжила свою розповідь:

«Я – Марина, директорка найкращого у світі навчального закладу – ліцею №21 міста Попасна. Міста, яке «на дотик» відчуло цю війну влітку 2014-го, коли нас вперше бомбардували. Сказати, що у всіх нас був шок – нічого не сказати… Він посилювався і тим, що частина країни тоді ще «впритул не бачила війну»…

Під час чергового обстрілу, вже у вересні 2014-го, снаряд розірвався неподалік мого батька: один осколок залетів аж під серце, розірвалася діафрагма… Для вокаліста, який мав свій оркестр, «золотого голосу Луганщини», це було вироком. Тоді ми врятували тата, але його життя поволі почало згасати…  Я також отримала поранення. Нагадування про них – мої кольорові тату на місці шрамів. Тому, коли чую: «Ого, яка Ви модна!», жартую: «Хіба хотіла? Мусила!»

Сказав би мені хтось тоді, у 2014-му, що до обстрілів і прильотів теж можна звикнути, – не повірила б! Але це справді так…Ми навчилися жити поряд із ними, ніби у якійсь паралельній реальності… Кожен, мабуть, вигадав свої «плотики», що тримали на плаву. Я люблю все яскраве – людей, вчинки, речі. У нашій великій квартирі був куточок мого «дівчачого чаклування» — гардеробна. А в ній – царство сумочок, шарфиків, взуття… Так, багато взуття, все – «до підбОру, до кольОру». І обов’язково – на високих підборах! Як я любила підбори…. Пам’ятаю, була по роботі в Сєвєродонецьку,що після окупації став обласним центром, купила зовсім випадково абсолютно ідеальну пару – червоні лодочки, а до них – точно в колір сумочку. Радості не було меж! Тож коли потім нас вчергове бомбардували, я сідала між «двома стінами» в цьому нереальному взутті, брала в руки сумочку і уявляла, як носитиму це, коли не треба буде ховатися, поспішати і чогось постійно боятися…

Лінія, де починалася окупація, теж була за кілька кілометрів. У 2014-му з 20 – ти тисячної Попасної люди масово почали виїжджати. Залишилося кілька тисяч. А потім, десь у 2016-му, почали потроху повертатися. І до 2018-го повернулося відсотків 90, а ще приблизно з того ж року місто почало змінюватися на очах: ремонтували школи, садочки, дороги, провели озеленення. Сусідній Первомайськ, що з 2014-го був в окупації, стрімко деградував. Ті, хто приїздив звідти на не окуповану територію за українською пенсією, щиро нам заздрили…

Я не можу дивитися на руїни Попасної, міста, що залишається лише де-юре…

З 24 лютого до 3 березня ми, власне, інформацію читали лише зі ЗМІ, але фізично війни не відчували. Я дууууже шкодую, що не вивезла з ліцею оргтехніку, яку буквально вигризала для закладу зубами. Зате я рада, що видала людям на руки трудові книжки. Життя показало – це було надзвичайно важливе рішення!

З 3 березня розпочався масований обстріл міста. Ми витримали 10 днів і 13-го виїхали. Це був окремий стрес: через часті тривоги і бомбардування сигналізація на авто, що спрацьовувала, розрядила акумулятор. Електрика зникла, зарядити нереально. Якимось дивом це вдалося зробити… Я їхала за кермом, в якійсь теплій піжамі, роздертих у хаосі кросівках… і, ті 15 хвилин, доки ми не виїхали за місто, просто кричала «Отче наш»…Не зупиняючись, на реверсі, як мантру… Все наше «багатство», Тоша і Річі, два моїх маленьких песика, всмерть перелякані, на задньому сидінні. Якась нереальна картинка армагедону: все довкола палає, розривається, виє і скрегоче. Горить мій ліцей високим чорним димно-вогняним стовпом… В інтернеті навіть є таке відео. Я ще жодного разу його не додивилася до кінця… Я не уявляла раніше, що люди можуть буди настільки бездушними. Тепер я знаю це напевне. З Попасної орки крали навіть цвинтарні надгробки, щоб за полірувати вдома ті плити і набити імена своїх мерців. Межі дна не існує…

Спочатку, на тиждень, ми зупинилися у Бахмуті. Там я відновлювала усі документи по ліцею, щоб знову запустити освітній процес. До слова, усі мої колеги в Україні, ніхто не подався до орків! А потім вирушили на Полтаву. Чому саме сюди? Знаєте, у нас був унікальний заклад, бо я просто розчинилася у нашому ліцеї, у своїх учнях. Мене ніхто і ніколи не бачив там без посмішки. І наш ліцей був саме таким – посмішок і обнімашок та яскравих очей! У нас на території було море зелені, пляжний волейбол і навіть фонтан! У приміщенні – кольорові дивани, скрізь – плазми, радіорубка (так, у нас було своє радіомовлення!) А ще моя гордість – вокально-танцювальний колектив дітей і вчителів. У нас була шикарна костюмерна – мали костюми на кожен номер! Ми об’їздили стільки міст! Були і в Києві. У 2016-му приїздили у Полтаву.

Коли почалася гаряча фаза, Марина Єщенко, співробітниця Полтавської академії неперервної освіти імені Остроградського одразу ж зателефонувала: «Знайди крила і вилітай! Вилітай у Полтаву, тебе тут чекають».

Саме школа повертає мене до життя… Тут, у Полтаві, прошуся час від часу у 38-й школі просто пройтися коридорами, вдихнути шкільне повітря, яке ні з чим не сплутаєш, почути дитячий гамір…

Щодня, виходячи в онлайн, я кажу своїм учням, що вони – найкращі, найсміливіші, що ми всі обов’язково повернемося. Що я поїду перша, приберу все сміття і буду їх там чекати! А потім я лягаю в ліжко і плачу. Але вони про це не знають. Бо я маю тримати їх своїм духом, і у мене це виходить. 221 учень навчався цей навчальний рік онлайн у нашому ліцеї. За цей рік ми змінили статус і стали «Школою олімпійської освіти» імені Сергія Бубки. Я тісно працюю з Національним олімпійським комітетом України. Нещодавно їздила на зустріч з міністром Гутцайтом. У нас щотижня проходить онлайн зустріч з якимось олімпійським чемпіоном. Для чого я все це роблю? Бо переконана: спорт може тримати на плаву. Це так стимулює та підтримує у важкі часи. А ще ми здобули Золоту медаль у Міжнародному конкурсі «Сучасні заклади освіти». Я шукаю будь-яку можливість, щоб діточок відволікти, емоційно збалансувати. Вони знімають потім відео своїх спортивних здобутків, викладають у наш чат. Ми потрібні одне одному, тож тримаємося разом!

Через мій оптимізм мені й тут кілька разів закидали: «Ой, у тебе увесь одяг новий!» Ну так, новий. Я виїхала у теплій піжамі. Я навіть не можу пояснити, чому ми не зібрали якість тривожні валізи ретельніше. Ми й тоді, похапцем, кинули в них те, в чому «житимемо в підвалах»… Чому в підвалах? Я не знаю… І так, мені прийшлося купити новий одяг і…може, це теж знак? Новий одяг – нове життя! А ви як думаєте?». (Дивіться відео).

Відео ютуб-каналу ZARAZ.INFO/ «Знайди крила і вилітай!» Історія вчительки-переселенки з Попасної Марини Устенко

Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» у рамках проєкту міжнародної організації «Internews Network»

***

DONATEПідтримайте незалежну журналістську діяльність редакції ZARAZ.INFO

Отримувач: ГС “ГРОМАДСЬКИЙ IНСТИТУТ РЕГIОНАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ”, ЄДРПОУ/ДРФО 42889473, Рахунок: UA383047950000026002053729142 Призначення платежу: безповоротна фінансова допомога

***

Адреса для листування: zarainfo7@gmail.com

Exit mobile version